Ввічливе покашлювання. Я затарабанила Яна по спині, щоб хоч якось привернути його увагу до літнього чоловіка, який очікувально завмер на відстані трьох кроків від нас. Він помітив, що моє калатання не давало жодного результату, і вирішив спробувати сам.

– Гм… Яне Володимировичу! Яне Володимировичу! Я пригнав машину, як ви просили. Вибачте, що відволікаю вас від… гм… справ, але я поспішаю. Ось ключі. Ваша красуня на стоянці перед вокзалом. Другий ряд. Четверте місце.

Нарешті Ян помітив незнайомця:

– Здоров, Миколаїч! Як життя? Той зміряв мене поглядом:

– Гірше, ніж у вас, Яне Володимировичу!

Ян від душі розсміявся.

– Дякую тобі.

– Завжди радий, Яне Володимировичу! Ну, я піду. Такому гріх заважати. – Миколаїч кивнув нам і швидко пішов. Ян повернувся до мене, обережно провів пальцем по губах, торкнувся підборіддя, нахилився так близько до мого обличчя, що тепло його чорних віч рум'янцем запалало на моїх щоках, і нарешті промовив:

– Здрастуй, зіронько, я повернувся.

Я сховала обличчя на його грудях, з насолодою вдихаючи запах Яна – терпкий парфум, гіркий тютюн, солоний піт, солодкий подих– і прошепотіла:

– Я скучила.

Ян занурився в моє волосся, почав пестити вухо, спустився до шиї…

– Ні, Яне! Облиш! Годі! Ми вже з годину тут стоїмо! Дивись, як усі на нас витріщилися. Мабуть, б'ються об заклад, скільки ми ще протримаємося.

– Ну той що? Хай заздрять!

– Яне!

– Гаразд, гаразд. – Проте він все-таки поцілував мене. В кінчик носа.

Нарешті ми попрощалися з вокзалом. Спочатку все планувалося так: заїжджаємо до Яна, він переодягається, і десь о шостій ми вже сидимо у в'єтнамському ресторанчику, святкуючи зустріч. На словах все було геніально просто, проте насправді…

На платформі ми простояли з годину– це вже не за планом. До Янового будинку доїхали за п'ять хвилин – це o' key, проте півгодини цілувалися у машині – знов не за планом. Потім ми цілувалися ще десять хвилин у під'їзді, після цього цілувалися у ліфті, через що разів двадцять піднімалися і опускалися, але залишити кабінку не могли – ще півгодини. Розуміючи всю серйозність ситуації, Ян запропонував іти сходами. Я згодилася і потрапила у підступну пастку: на кожній площадці Ян зупинявся «перепочити», і ми цілувалися хвилин по п'ятнадцять. Квартира Яна знаходиться на п'ятому поверсі. Не треба бути надто обдарованим математиком, щоб підрахувати, що перед його дверима ми стояли о ni в на восьму.

І тут я почала пручатися. Не граючись у «не хочу», а по-справжньому. Ян це одразу збагнув, бо між тим «ні», коли тіло жінки каже «так», і тим «ні», коли воно наче перетворюється на закам'янілий знак протесту, чимало відмінного.

– Що сталося, Марго? Щось негаразд?

– Яне, я більше не можу! Я думала… чи я сподівалася… точніше, я мала слабку надію… ні, скоріше, я просто вірила, що от я… якби, нібито… ну, начебто, ну, знаєш? – Ян заперечливо похитав головою. – Ну-у, ніби керую своїми емоціями. Як кажуть, доволі сильна, щоб тримати себе у руках, але… – Я знервовано розсміялася.– Я… я… я слабка! Я не можу зайти до твоєї квартири, Яне! Я чекатиму на тебе тут. Це моє остаточне рішення, і обговоренню не підлягає. Все!

Я стояла, міцно притиснута до дверей його квартири, а Ян скелею нависав наді мною. Я подивилася ліворуч – його рука на чорній шкіряній оббивці дверей, праворуч – те ж саме. Не втечеш. Від кого? Ян знову вгадав мої думки:

– Кого ти боїшся, Марго? Мене чи себе?

Я опустила очі:

– Себе. Тебе. Нас обох.

Його пальці пестили мої коси. Він заспокоював мене, наче сполохану нічною примарою дитину.

– Не треба, крихітко, не треба боятися. Я ніколи не заподію тобі зла. Я кохаю тебе. Дужче за все на світі. Ти чуєш? Я не силуватиму тебе. Ніколи. Я хочу, щоб ти сама до мене прийшла. У тебе є час. У нас є прірва часу. Я чекатиму. Я дуже терплячий. Чекатиму хоч вічність і кохатиму, кохатиму, кохатиму. До нестями.