Я мовчки кивнула. Він хотів поцілувати мене, але я затулила його губи долонею. Ян усміхнувся, відчинив двері і пропустив мене вперед, у квартиру, дивнішу за яку я ще ніколи не бачила.

П'ять кімнат (Ян жив у старовинному будинку щедрого планування), проте внутрішня архітектура настільки особлива, що, здавалося, в квартирі діяли закони іншого виміру. Стіни з товстого різнокольорового скла, стіни – статуї, стіни – картини, стіни – шафи, стіни – вікна, стіни – дзеркала. Світильники у вигляді дерев з квітами-вогниками. У вітальні – величезний камін у вигляді печери, і все заставлено книжками, сотнями, тисячами книжок. Я почала їх жадібно роздивлятися. Ян кашлянув за моєю спиною. Так! Треба бути з ним суворішою, бо це ніколи не закінчиться!

– Яне, ти ще тут? Іди, перевдягайся, я знайду, чим зайнятися. – І, не втримавшись, додала:

– В тебе чудова квартира.

Він усміхнувся. Я сказала б, небезпечно.

– Ти ще не бачила спальні. Казка! Ходімо, я тобі покажу!

– Ні, Яне, іншим разом. Не зараз. – Я ковтнула слину. Ян розвів руками:

– Ну, як хочеш. Моя справа – запропонувати. А я б і не чіплявся… Чесне слово! Хіба що ти не змогла б контролювати своїруки…

– Яне! – В моєму голосі з'явився метал.

– Все, гаразд! Залишаю тебе з книжками. Якщо обриднуть, за пальмою коло акваріума – відеомагнітофон. Касети на полиці в стіні, позаду індійських слоників.

Я підійшла до полиці з касетами:

– Та-а-ак… Мультики є?

– Хто?

– Не хто, а що. Мультиплікаційні фільми. Анімація – це такий вид мистецтва. Мальовані чи лялькові персонажі…

– Знаю, знаю. Тобі що, подобаються мультики?

– Так. А що тут такого? Вони розважають і відволікають від проблем. А ще вони – смішні і добрі. Яне, ну чого ти смієшся? Я цілком серйозно.

Ян закусив губу:

– Я не сміюся, кице. Я куплю тобі мультики. Завтра ж піду в крамницю і куплю. Які тобі подобаються?

– Тутешні. «Жив-був пес», «Пригоди солдата». І американські теж. «Чіп іДейл», наприклад. Це про двох бурундучків, а ще б такий смішний кролик… Яне!!! – В мій голос увійшов метал. Я намагалася бути щирою, а він… Це нестерпно! Ви тільки подивіться – на очах сльози, зуби зціпив, а плечі аж тіпає від сміху.

– Яне, я ображуся!

– Все, зіронько, все! Зникаю! Будуть тобі мультики! І про кролика і про двох бу… буру… буруну… Ха-ха-ха! – Він зайшовся сміхом.

У розпачі я швиргонула в нього подушкою з дивана, але він ухилився і зачинив за собою двері.

Хвилин з десять я роздивлялася вітальню. Рідкісні книги. Багато з його фаху, проте є Тургенев і Достоєвський, Ніцше і Фрейд, Міллер і Фолкнер, Віан і Берроуз. На полицях – дивовижні вази, таємничі статуетки, незрозумілі талісмани. І кожна річ, мабуть, окрема історія. Я всі їх почую, всі! Неодмінно.

З ванної кімнати до мене долетів плескіт води. Не ходи туди, Марго! Не треба. Не випробовуй Янового терпіння. Він вже й так себе стримує з останніх сил. Проте я не могла опиратися спокусі. Так просто: відчинити двері, вийти у коридор. Темно, але мене вів звук. Поворот, кілька кроків, ще один поворот і…

Стіни ванної були з якогось дивного напівпрозорого скла. Ефект такий, наче дивишся на людину крізь стіну водоспаду. Я бачила, що у цьому кубі молочного світла щось рухалось, проте цього було замало. Я підійшла до дверей. Вони були причинені, але не зачинені. Я б не відчиняла їх, присягаюся! Ніколи! Проте… Там була щілина. Завширшки з мою долоню. Я підійшла і зазирнула крізь неї…

Ян стояв під душем, спиною до мене. Голе тіло, таке беззахисне і сильне водночас, таке гармонійне. Він розтирав себе рушником, помітно поспішаючи. Пов'язавши рушник навколо стегон, Ян потягнувся по одеколон і… завмер. Наші очі зустрілися у дзеркалі стіни. Стіни зі скла. Не треба було читати Набокова на уроках фізики, дівчинко! Тоді такі оптичні фокуси не були б для тебе несподіванкою.

Ян повільно обернувся. Здивований погляд. Я зніяковіла (який сором! Боже мій, який сором!), миттю вилетіла у коридор, відчинила вхідні двері і стрілою долетіла до ліфта. Натискаючи на кнопку, почула Янів голос: