– Ти справді вважаєш мене красунею?

В його голосі звучало неприховане здивування:

– Ти сумніваєшся?

– Взагалі-то ні, проте ніколи не завадить впевнитися ще раз.

– Та хоч і щодня. Слухай. Ти – найпрекрасніша жінка в світі.

Я засміялася від задоволення.

– Добре. До речі, на початку розмови ти щось там казав про мої ніжки.

Ян удавав збентеження:

– Ніжки? А, справді, ніжки. Важко зосередитися, вжє й не пам'ятаю, коли бачив їх востаннє.

Мій голос задзвенів від обурення:

– Що? Ну ти й нахаба!

Правильно, Марго! І далі грайся у пустопорожні розмови двох закоханих. Може, відмиєшся словами чи сховаєшся за ними? Вдавай із себе далі безтурботну. – Зникни! Ніколи не втручайся у мої розмови з Яном!

– Алло, Марго! Ти ще тут?

– Так, Яне. Я ще ТУТ.

– Здається, я потрохи пригадую. Важкувато, бо давненько це було…

– Яне!

– Гаразд, гаразд! Твої ніжки. – Його голос перейшов на м'який скрадливий шепіт.– Твої п'яти на моїх сідницях, пальці поволі ковзають по шкірі: туди-сюди, туди-сюди. Твої бездоганної форми литки схрещуються на моїй спині, я пещу твої круглі колінця, знаходжу стегна, вкриті ледве помітним пушком, м'якуш твоїх сідниць, мої пальці піднімаються вище, туди, де шкіра тонка і ніжна, наче…

– Годі, Яне! – Явся тремтіла. – Що ти наробив? Я тепер цілу ніч не засну! Що тепер – під холодний душ? Навіщо ти так?

Він відверто з мене сміявся:

– Треба ж тебе якось карати за твої раптові зникнення. Якщо душ не допоможе, – ти знаєш мій номер телефону. Добраніч, зіронько.

– Яне! – Та він уже поклав слухавку.

Він… та він… він… Він єдиний. Один-єдиний на весь світ. Ні, на два світи.

Я розплющила очі від яскравого сонячного світла. Яне? Ліжко було порожнім. Я сіла, потерла скроні, пригладила неслухняне волосся. Ну то як? Як прокидатися у порожньому ліжку? Приємно? Чого ж тоді так безпорадно озираєшся, наче когось шукаєш? Може, троянду на сусідній подушці? Ну чого ти завелася з самого ранку? Замовкни! До речі, Костянтин не схожий на троянду. Він скоріше… кактус! Так, кактус! Я підвелася, підійшла до дзеркала, подивилася на своє відображення. Його сорочка. Озирнулася. Його ліжко. Його запах. Я вся огорнута його запахом. Затаврована. Я подивилася на стілець. На ньому висіла моя сукня. Випрана. Я взяла її в руки. Теж просочена його запахом. А де я? Мною тут і не пахне. Який каламбур! Я заплющила очі. Тут все чуже. Я заблукала.

На кухні щось грюкнуло. Хтось тихо вилаявся. Я вийшла зі спальні, пройшла коридором, зайшла у кухню. Костянтин стояв до мене спиною, у самих штанях, і щось смажив на сковорідці. Який же він великий. Ян теж не маленький, проте він гнучкий, швидкий, а Костянтин масивний, тяжкий. Ян… Серце стиснулося відчуттям провини.

Костянтин потягнувся по сіль, краєм ока помітив мене, швидко повернувся.

– А ти вмієш лякати! Тиха, як кішка. Доброго ранку.

Кожне слово каменем падало додолу. Я не хотіла розмовляти. Не хотіла його бачити. Я не хотіла навіть дихати його повітрям. Кожній людині потрібна її приватна зона. Науковці стверджують, що в середньому це – п'ятдесят, сімдесят сантиметрів простору навколо людини. Моя приватна зона того ранку займала площу щонайменше три квадратних метри. Мені було зимно, проте не через самітність, а через надлишок присутности. Присутности Костянтина.

– Доброго ранку.

Він ступив до мене, я відступила від нього. Костянтин зазирнув мені у вічі, на мить замислився і знову повернувся до плити.

– Сніданок майже готовий. Іди у ліжко. Я все принесу.

Я вийшла з кімнати, знайшла у коридорі свою сумочку, зайшла у ванну, дала собі такий-сякий лад, наклала макіяж, повернулася у спальню, одягнула сукню, застелила ліжко.

– Здається, я сказав «іди у ліжко, а не застели ліжко».

Костянтин стояв на порозі з тацею в руках.

– Мені байдуже, що ти сказав. Я не твій підлеглий. Мені треба додому.

Він усміхнувся:

– Пані не в гуморі? Не з тої ноги встали? Ми можемо все залагодити. Лягай у ліжко, я допоможу тобі встати так, як треба.

– А ти знаєш «як треба»? Звичайно, ти все знаєш! Краще за всіх. Костянтине, дякую за сніданок, але мені треба додому.

– І це все? «Дякую», «мені треба»? Може, хоч раз запитаєш, що мені треба? Ну, хоч жартома! Давай, спробуй, це нескладно: «Що тобі треба, Костянтине?»