– В мене немає серветок.

– Тоді носовичка!

Він попорпався у кишенях:

– Здається, забув. Стривай, Марго, звідки кров? Що відбувається? В тебе почалися місячні?

Я чомусь захрипла. Довелося перейти на голосний шепіт:

– Думай, що тобі завгодно. Мені потрібна хоч якась тканина! Шматок полотна, ганчірка, лахміття! Дай мені хоч щось, я тебе благаю! Чого ти дивишся, як баран на нові ворота? Ну зроби що-небудь!

Здається, він отямився. Зняв з себе сорочку, простягнув мені.

– Mapro, ти що… Ти що, незаймана?

Я видерла сорочку з його рук.

– Вже ні. Облиш це.

Я повернулася і, похитуючись, попленталася до найближчих кущів. Костянтин ішов за мною.

– Це неможливо. Я й гадки не мав. Мені й на думку не спадало, що ти можеш бути…

Я різко зупинилася і озирнулася.

– Чого тоді про це розмовляти, якщо це неможливо? Іди, Костю! Я хочу, щоб ти пішов. Мені треба дещо зробити. Не дивись на мене, наче побитий собака! Ніхто мене не ґвалтував. Не треба мене жаліти! Я знала, що робила. А тепер залиш мене! Йди!

Він дещо невпевнено відійшов. Зупинився.

– Костянтине, геть!!!

Він зник. Я почала витирати кров. Марно, тільки порозмазувала. Притиснувши сорочку поміж ніг, я прихилилася до стовбура берези і обхопила його руками, бо світ навкруги помітно похитувався. Що я наробила? Що накоїла? Що зі мною сталося? Я божеволію? Хто такий Ян, хто такий Костянтин? Хто я? Де я? ТУТ чи ТАМ? Все змішалося, все сплуталося. Боже мій, я заблукала, як я заблукала…

Стурбований голос Костянтина:

– Марго, з тобою все гаразд?

Я відкинула сорочку геть. Кров зупинилася. її було небагато, але мені вистачило, щоб замаститися з голови до ніг. Так, Марго, ти брудна. Я вийшла з кущів. Костянтин стояв коло машини. Мені здається, чи він справді переляканий? – Так, люба, ти не помиляєшся. Ніщо не лякає чоловіків так часто, як жінки. І навпаки, і навпаки. Це через нерозуміння.

Я підійшла до машини і знесилено впала на сидіння:

– Все добре. Відвези мене додому, Костю.

Він сів поруч. Кілька хвилин їхали мовчки. Ні, ми повзли. Що таке значить сімдесят кілометрів на годину після двохсот? Костянтин курив. Його руки помітно тремтіли. Я заплющила очі. Що я наробила? Ян ніколи мені не простить. Я ніколи собі не прощу. Я думала, що належу до Янової реальності, що моє життя ТУТ – тільки сон. А що зараз сон? ТУТ чи ТАМ? Стеля чи підлога? Чорне чи червоне? Я не знала. Я заплуталася, збилася, ні, до крови розбилася об цей світ. Костянтин майже не зводив з мене очей.

– Костю, стеж за рухом, будь ласка. На сьогодні з нас годі аварій.

На якийсь час він зосередився на дорозі, потім заговорив:

– Як ти могла? Як ти наважилася мене не попередити? Що це, Марго? Це я тобі такий байдужий чи ти сама?

– Я не знаю. Я нічого не знаю. Вибач, якщо чимось завинила перед тобою. Хоч не розумію, чим. – Я замислилася і раптом вибухнула:

– А-а-а! Ось чим! Ти, мабуть, про сорочку. Так, справді шкода. Гарний був шовк. Ніжний на дотик. Я відшкодую тобі втрату. – Я почала сміятися і не могла зупинитися.

Костянтин простягнув до мене руку, я відсахнулася, перелякана, що він дасть мені ляпас, але він просто погладив мене по щоці. Напад сміху пройшов.

– Костю, відвези мене додому. Зі мною все гаразд.

Він похитав головою:

– Ні. Переночуєш у мене.

– Ні, ні. Я не хочу. Відвези мене додому. Я хочу додому! – Я мало не заплакала від власної безпорадности.

Він ніжно торкнувся мого волосся.

– Забудь про це. Яка ж ти ще дитина. Дітей не можна залишати самих. Ти не даси собі ради. Я потурбуюся про тебе.

Його квартира. Востаннє я була тут з Сергієм. Боже мій, Сергій! Я повернулася до Костянтина:

– Де Сергій?

– Заспокойся. Він – на гастролях. У Львові.

Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!

Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:

– Тобі допомогти?

Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:

– Ні, не треба. Я сама.