– Навіщо про це питати? Хоч би що це було, я не зможу цього зробити. Мені потрібно додому.

– Чого ти, мов та катеринка: «додому, додому»? Не можеш поснідати зі мною, подивитися телевізор, порозмовляти, відпочити? Це так складно?

Я мовчала.

– Гаразд. Не хочеш відпочивати, перейдемо до справ. Снідати ти відмовляєшся, тоді поїдемо прямо зараз.

Я здивовано глянула на нього.

– Куди поїдемо?

– До мого знайомого. Він лікар. Жіночий. Вчора я не контролював себе, пустився берега. Тому з тобою треба щось робити. Та й таблетки на майбутнє не завадили б.

Я мало не знепритомніла від раптового вибуху люті, обурення, огиди, роздратування.

– Яке «майбутнє»? Костянтине, ти мене взагалі сприймаєш чи ти чуєш, бачиш, відчуваєш і розумієш тільки самого себе? Ну яке в нас «майбутнє»? В нас і теперішнього нема! Нас нічого не поєднує! Чуєш, нічого. Ми чужі. Ми незнайомці! Боїшся, що я завагітнію? Розумію, я теж боюся. Проте я – не дитина. Я – доросла жінка і сама про себе подбаю. Не треба возити мене по друзях, наче зламаний телевізор у майстерню. Як ти міг подумати про таке! Боже мій, невже тобі подобається мене принижувати?

Він навіть не дивився на мене. Поставив тацю на стілець, прихилився спиною до стіни і саме грався з якоюсь ганчіркою. Я придивилася. Чорне мереживо?

– Що це?

Костянтин підвів очі. Прокинувся.

– А це… Якраз збирався повернути. Знайшов учора коло машини. Це твоє.

Він простягнув мені… мої трусики. Нічого не тямлячи, я взяла їх, і раптом мене охопило відчуття такої безнадійности, порожнечі, власної слабкости і безпорадности. Я опустилася на ліжко. Як усе брудно. Брудно й банально. Не вульгарно, бо вульгарність передбачає певний трагізм, а моя ситуація – заяложений сюжет. Костянтин сів поруч зі мною. Його голос був спокійним і втомленим:

– Ми не чужі, Марго. Я – більше, аніж коханець. Я твій перший чоловік. Я знаю, як це важливо для жінок. Будуть інші, проте перший – завжди один. Я залишуся в тобі навіки. Не треба опиратися. Ти вже нічого не вдієш. Навіщо себе ятрити? Ти безсила і безпорадна. Ти моя жінка, моя дівчинка і моя дитина. Я піклуватимуся про тебе.

Він погладив мене по щоці. Подумки я гарячково шукала вихід. Його не було. Волога на моїй щоці. Сльози? Ще чого! Я ніколи не плакатиму в присутності Костянтина. Щоб показати свої сльози, треба повністю себе відкрити, довіритися людині, яка бачить їх на твоєму обличчі. Я не вірила Костянтину і вже тоді знала, що ніколи не повірю.

Я витерла щоку, подивилася на пальці. Кров. Це вже перетворилося на звичку. Коли я з Костянтином, я завжди в крові. Він зрозумів, чим я занепокоєна.

– Це моя. Подряпина знов сочить.

Я взяла його руку, повернула долонею догори. Майже коло зап'ястку червоніла подряпина у формі півмісяця. Глибока. З неї ледве-ледве сльозила кров. Сльозила? Може, саме так і плачуть чоловіки?

– Звідки в тебе це?

Він примружив очі:

– Та так. Одне кошеня подряпало.

Я? Це я??? Та я ж і мухи не скривджу! Боже мій, що зі мною коїться, на що я перетворююсь? Я рішуче глянула на нього.

– Ні. Це неможливо.

Він знизав плечима:

– Гаразд, думай, що заманеться. Я сам себе вкусив. Через надлишок почуттів.

– Ти продезінфікував рану?

– Нащо? Звичайна подряпина.

Я підвелася і обвела поглядом кімнату.

– Де в тебе аптечка?

Він мовчки дивився на мене.

– Костянтине, я до тебе звертаюся!

– У ванній на полиці.

– Ходімо.

– Куди?

– У ванну.

Дивно, та він підкорився. Я промила рану холодною водою, залила її перекисом водню, наклала пов'язку. Під час цієї неприємної процедури Костянтин мовчки спостерігав за мною. Хоч би засичав крізь зуби від болю! Ніби зовсім не боляче! Теж мені, людина-скеля. Вільною рукою він торкнувся мого волосся.

– Нащо ти це робиш? Я ж тобі байдужий.

Я зав'язала міцний вузол, почала ворушити ліки в аптечці у пошуках ножиць, знайшла пакунок лез. Теж годиться.

– Не обманюй себе, Костянтине. Я зробила б це для першої-ліпшої пораненої людини. Ми, жінки, всі такі. Коли бачимо кров, то відразу кидаємося, щоб її зупинити. Жалість – наша найнебезпечніша хвороба, бо вона примушує нас робити величезні дурниці.

– Тобі мене жаль?

– Не знаю. Я дивлюся на цю рану і, мені здається, відчуваю біль у твоїй руці. Чи чоловіки не відчувають болю?

– Ця подряпина просто ниє. По-справжньому мені боляче через те, що ти не хочеш зі мною залишитися. Що ти не хочеш мене.