Марія швидко затулила долонею рота, щоб не розсміятися вголос, на всю околицю, не сполошити в монастирі ігуменю та її донощиць.

— Чого ти? Чим я тебе розсмішив?

— Нічим. Все серйозно, дуже серйозно. — І дівчина знову зайшлася беззвучним придушеним сміхом.

— Даремно ти отак, смішлива негорда дівчино. Не той я, за кого мене вважаєш. Слабких і беззахисних не завойовую і в полон не беру. — Він спробував посмішкою пом'якшити свій суворий вирок.

Вона не образилася, не перестала сміятись, а, навпаки, поводилася як переможниця.

— А спробуй, Василю, яка я, слабенька чи сильна, а потім зрікайся. Підступися, замахнись, — тоді й побачиш, беззахисна я чи ні.

Марія ближче присунулася до нього, ніби хотіла допомогти Гойді виконати її прохання. Він поквапливо, майже злякано відсахнувся. І зразу ж стало ніяково і соромно. Кого, чого боїться? Правду їй треба сказати — зразу протверезиться, схаменеться, згадає гордість.

— Слухай, Маріє,

— Слухаю, Василю! Кажи, кожне твоє слово в серце ляже.

— Так от!.. Я поважаю твою людську гідність. І поважатиму. Зрозуміло?

Чітко, суворо і поважно, без жодної веселої іскорки в очах промовив ці слова Гойда, але дівчина не сприйняла усе серйозно. Вона дивилася на нього лукавими очима, загрібала жердиною воду, вигиналася, владно гнала човен поперек швидкої бурхливої течії Кам'яниці і безтурботно сміялась.

— Васильку, рідненький, років через сорок будеш поважати мою гідність, а зараз…

— Ну, знаєш, Маріє…

— Знаю! Не до вподоби я тобі, не люба. А я, дурна, думала…

— І даремно думала. Я тобі ніяких авансів не видавав, нічого не обіцяв. До того ж… не все твоє, що погано лежить, не все хапай, що подобається. Такого правила я давно дотримуюсь.

— Он який ти чистенький, Василю, який сяючий, наче немовля на чудотворній іконі!

— Ну, що ж, який є. Побалакали, годі! Причалюй до берега швидше.

— Не бійся, не втоплю, я не злопам'ятна.

Ще три-чотири помахи жердиною, і човен шаркнув бортом об товсті дубові колоди монастирського причалу. Гойда вискочив на дощаний поміст.

— Дякую, — кинув він і рішуче, не оглядаючись, пішов берегом. Здавалося, Гойда уже забув про Марію. Насправді ж думав про неї. Цікаво, яка вона там, у монастирі? Мабуть, тихенька та скромна, очей од землі не зводить.

Ні, він не повинен згадувати таку легковажну, вертихвістку. Не повинен зустрічатися навіть отак, випадково. Забути її, забути! З сьогоднішнього дня, з цієї хвилини.

Монастиря вже не було видно, час минав, здалеку долинув гомін швидкої води і каміння, стало холодніше, похмуріше, проте Марія не забувалася, вона невідступно йшла за ним. Піднімався він стежкою, прокладеною на дні ущелини, незримо йшла поруч і Марія. Вдихав ранкові пахощі гірських трав і квітів — згадував запах її волосся. Глянув у Ведмежий потік — побачив у дзеркальній джерельній воді її обличчя.

Гойда зупинився, труснув головою, посміхнувся. «Чортовиння, та й годі. Ех, Василю, Василю!.. Не криви душею, признайся! Подобається дівчина? Та ще як подобається!»

— Ось і я!

Гойда обернувся. За два кроки від нього, на вузькій стежці, стояла світловолоса верховинка в чорній спідниці і полотняній, вишитій бордовими квітами кофточці, її руки, голі до ліктів, зовсім не вкриті загаром. Дівчина тримала легкий, з тонкої лози кошик. Яскраве світло ранкового сонця, пробиваючись крізь листя, освітлювало струнку постать дівчини і тремтливими смугами лягало на спідницю, обличчя, груди, впліталося в коси.

Минула хвилина, друга, а хлопець мовчки дивився на сірі, усміхнені, з лукавинкою очі, чорні високо підняті брови, гарячі губи. Він дивувався, радів, впізнавав і не впізнавав Марію. Але де ж її «спецодяг», монастирська ширма? Скинула. Коли б назавжди! Отак, без чорної шкаралупи, повинна жити. Гарна ж дівчина.

— Чого ти так дивишся, Василю? Не впізнав?

— Важко впізнати. Бач яка!..

— Гірша стала чи краща?

— На людину схожа.

— Тільки схожа? Погано бачиш, Василю. Придивися!

— Та годі тобі… Давно придивився.

— А може, тільки здається, що придивився, га? Може ти бачиш тільки те, що близько, на самій поверхні лежить? А найголовнішого й не помічаєш?

— А що в тебе найголовніше? — Гойда обережно, не повертаючи голови, пильним поглядом окинув Ведмежу ущелину.

— Не бійся. Ніхто нас тут не побачить. Тихе місце, безлюдне.

— А чого мені боятись?

— Як же! Ти людина відповідальна, чиста, стоїш на сторожі державної безпеки, а я — мазана-перемазана, чорна кістка, довгопола, городнє опудало.