— Ні, ми повечеряємо тут, у машині. Купіть горілки, пива, чого-небудь поїсти, — сказав Петро, даючи шоферові гроші.

Іван Іванович вийняв ключа з замка запалювання, грюкнув дверцятами і, розминаючи затерплі ноги, попрямував у закусочну.

Повернувся він з пляшками і пакунками:

— Ось, будь ласка, пригощайтесь.

Іван Іванович прожив на світі більше шістдесяти років. Ніколи в своєму житті не був ні лакизою, ні підлабузником, ні злодієм. Трудився чесно. А ось тепер, розкупорюючи пляшки і розкладаючи перед клієнтами закуску, зовсім забув, хто він. Прислужував своїм пасажирам тому, що вони добре заплатили.

На старість Іван Іванович полюбив гроші. Останнім часом ділив людей на дві категорії: на тих, хто не торгуючись добре платив, і тих, хто знав лік грошам, не хотів давати зайвого за проїзд у лакованій швидкохідній кареті. Відтоді, як Іван Іванович став власником машини, всі його прагнення зводилися до одного: знайти вигідних пасажирів, добре заробити і якнайшвидше повернути оті тисячі, що були витрачені на купівлю автомобіля. Ніколаєв возив пасажирів у Київ, Чернівці, Ужгород, у Закарпаття. В південних районах купляв виноград і фрукти, віз на північ і там продавав по спекулятивних цінах. Не гребував і дрібними заробітками: брав пасажирів на вокзалі, біля під'їздів театрів, кіно, на базарі, біля дверей універмагів. День, коли не заробляв двісті-триста карбованців, він вважав порожнім, нещасним днем.

Петро налив по вінця три склянки горілки. Одну дав братові, другу водієві, третю залишив собі.

Годині о другій ночі машина Івана Івановича проминула Карпатський перевал і з вимкнутим мотором покотилася вниз, по білій дорозі, що петляла вздовж бурхливої річки.

— Встигнемо до ранку? — нахилившись до шофера, спитав Петро.

— Не турбуйтеся.

Петро глянув на світний циферблат годинника.

— Так, мабуть, встигнемо, якщо не затримаємося біля контрольних шлагбаумів.

— Ніяких контрольних шлагбаумів уже немає, всі давно ліквідовані. Їдь собі під чотири вітри — ніхто не запитає ніякого документа. Повна свобода пересування по всьому Закарпаттю.

Пасажири непомітно перезирнулися. Те, що вони почули, їх утішило.

Посилаючи в нашу країну шпигунів, люди «Бізона» їх добре спорядили: вони мали радянські фальшиві документи, чисті бланки різних установ, спеціальні фотоапарати, зброю, ампули з отрутою, географічні карти, великі суми грошей в радянській та іноземній валюті — в карбованцях, польських злотих, чехословацьких кронах, угорських форинтах, німецьких марках, англійських фунтах і американських доларах.

Шпигуни перейшли кордон у непогожу ніч. Під покровом темряви і дощу, глухими стежками продиралися вони в гірське Закарпаття. Протягом однієї ночі, без відпочинку, пересікли перевали, спустилися вниз, на рівний простір, і вранці загубилися в людському потоці великого міста.

Виконавши все, що було наказано розвідцентром, агенти іноземної розвідки поверталися тепер у таємне гніздо своїх хазяїв, заховане у верхів'ях Дунаю.

Не випадково чудова машина привернула їхню увагу. Вони шукали таку і знайшли. Вибрали її за швидкохідність і надійність. Та головне полягало у розрахунку, що красивий лімузин у кожного міліціонера, якщо він зустрінеться на дорозі, викличе належну повагу. Жодному прикордонникові, жодному співробітникові органів. безпеки, гадали вони, не спаде на думку, що з таким комфортом подорожують шпигуни, порушники кордону. Крім того, їм стало відомо, що власник машини охочий до грошей і напевне погодиться відвезти їх уночі до Ужгорода. Повезе і не буде доскіпуватися, хто вони, звідки і куди їдуть. «Іван» та «Петро» були впевнені, що доберуться до Ужгорода без затримки і будь-яких ускладнень…

Попереду височіли одна над одною, чорніли мохнаті гори. Річка, звиваючись в обточеному камінні, невтримно мчала в долину. На дорозі забіліли кам'яні стовпи невеликого моста. На протилежному березі горіло багаття, біля якого сиділо двоє людей. Дорога була перекрита тоненьким саморобним шлагбаумом. Іван Іванович загальмував.

Полум'я багаття, як у дзеркалі, відбивалося в чорній лакованій поверхні кузова, в масивному нікельованому буфері машини. Від мотора йшов запах перегрітого масла. На вітрових стеклах блищали краплі нічної роси. Кремові маточини коліс були забризкані гряззю.

Іван Іванович опустив скло і, висунувши голову у вікно, недбало, але владно крикнув:

— Гей, дядьки, навіщо перекрили дорогу? Піднімайте шлагбаум! Та швидше!

Люди, які сиділи біля багаття, не поспішаючи підвелись і попрямували до машини. Один був у міліцейській формі з погонами старшини, другий — у ватяній фуфайці і кепці.

— Це ми перекрили дорогу, — сказав чоловік у фуфайці.

На його погано виголеному, втомленому від безсоння обличчі чорніли плями кіптяви, від одягу густо пахло димом, повіки почервоніли, обважніли.

— А хто це «ви»? — роздратовано спитав шофер. — Яке ви маєте право перекривати дорогу? Минули часи перепусток і заборонених зон.

— Я карантинний інспектор Кушнірчук, а це, бачите, міліціонер, товариш Москаль. Звідки ви їдете? Що везете? Картопля є? З хворою картоплею ми не пропускаємо в Закарпаття.

— Дивна людина! Хто ж у такій машині картоплю возить? Ну, піднімай шлагбаум, живіше!

— Не підніму, поки не огляну машину, — твердо промовив інспектор.