Гойда нахмурився.

— Ну, перестань прибіднюватися! Краще розкажи, як це ти встигла так швидко переодягтися. Де рясу скинула?

— В кущах. — Марія вийняла з кошика чорний одяг. — Ось. Влізу в нього, як з тобою розстануся… Василю, не одвертайся! Чому ти в очі не дивишся?

— А навіщо? Що я побачу в них цікавого? Господа бога? Матір ігуменю? Свічки? Хрести?

— А ти заглянь — таке побачиш… Ну! Боїшся?

Він повернувся до неї і презирливо примружився.

— Ну, що?..

— Дивись краще!

Гойда не витримав погляду дівчини. Махнув рукою, одвернувся, щоб не помітила Марія, як кров обпекла йому обличчя.

— Нічого путящого не бачу.

Потік вирував, пінився, шумів, переливаючись з каменя на камінь. Над ним клубочився сніговий холодок-невидимка. Такі місця любить форель.

Гойда розмотав волосінь і, вибравши порівняно тихе прозоре місце, закинув гачок.

Марія набрала оберемок сушняку, акуратно склала його гостроверхим куріньчиком і сунула всередину сухого моху.

— Василю, можна розпалити багаття? Люблю на мисливський вогонь дивитись.

— Розпалюй, якщо любиш.

— А сірники є?

Він кинув через плече коробочку сірників. Вона підхопила її, і через мить в ущелині потягло запахом диму, затріщали сухі гілочки і спину Гойди пригріло жарке полум'я.

— Добре! — Марія засміялась. — Славно! Іди й ти сюди, Василю, про мою справу поговоримо.

Гойда не одразу кинув вудочку. Підійшов до багаття, щоб покурити і знову піти рибалити.

Не хотів дивитися на Марію, а дивився. Щоки дівчини розрум'янились, очі сяяли радісним світлом, маленькі акуратні вуха, наскрізь прозорі, рожеві-рожеві, здавалося, ось-ось спалахнуть.

— Ну, яка в тебе справа? — спитав згодом.

— Встигнемо з справою. Не підганяй… Васильку, славненький мій! Четвертий рік я з тебе очей не зводжу. Ніякої надії не було, а я все одно дивилася… Усі твої рибальські місця вивчила, всі твої стежки-доріжки запам'ятала. Знаю, що ти любиш, з ким дружиш. Все, все про тебе знаю!

— Так уже й усе?

— А чого не знаю — серцем вгадую… А ти чому не вмієш вгадувати?

Руки її були сонячно теплі, долоні пахли гірською м'ятою.

Гойда зажмурився. Минуло немало часу, поки він насмілився глянути на дівчину, ворухнути губами.

Маріє, я хочу тобі сказати…

— Кажи!

— Я давно хочу спитати, хто загнав тебе в цю монастирську тюрму?

— Сирота я. Нікуди було подітися. З дванадцяти років у монастирі.

— Колись, до Радянської влади, сиротам нікуди було подітися. А тепер? Усі дороги перед тобою відкриті. В колгосп. На тютюнову фабрику. На виноградники. У лісництво. Ти вільний птах, а повзаєш.

Марія важко, наче стара жінка,»зітхнула, але очі її все ще сяяли радісно, молодо.

— Одна в мене дорога, Васильку. Звикла я до монастиря, звикла всім догоджати: і богові, і ігумені, і Марті Стефанівні, і старому, і малому. І тебе слухатиму.

— Ти оце згадала… Марту Стефанівну. А до неї як попала?

— Ігуменя віддала мене в найми. Хазяйка добре платила монастирю.

— І ти терпіла? Та хіба ти річ? Ти ж людина.

— Я свята діва, Васильку. Божа людина. Все терпіти мушу.

— Де ти живеш? В який час? Десять років вільно живемо. У нас тепер тільки той не став людиною, хто не захотів. Навіть колишні банкіри та поміщики працюють. Куркулі стали колгоспниками. Фабрикант на власній фабриці заробляє собі на хліб. Усе Закарпаття чесно трудиться. А ти… І не надокучило тобі бути чорним опудалом? Невже не хочеться жити, як усі люди? Невже не хочеться стати звичайною людиною? Лю-ди-но-ю!

Марія посміхнулася, поправила волосся, знизала плечима.

— А хіба я не людина? Поглянь, все у мене на місці: очі, ніс, голова, руки, ноги, губи…

— Яз тобою серйозно, Маріє. Облиш жарти! Чого покликала? Що потрібно святій діві від безбожника? Кажи!

— А я вже одержала, що хотіла.

— Так?.. Цікаво, що ж ти одержала?

— Не бійся, ти нічого не втратив. Надивилася на тебе вволю, побалакали з тобою — от і все. Більше нічого й не треба. Давай тепер про діло поговоримо.

— Ех, Маріє!.. — Він узяв руку дівчини, притулив до своєї щоки. — Не розберу я тебе: то притягуєш, то колешся, то розумниця, то…