– Чарочку вермуту, пане Барзіг? – запитав Ленц, до якого знов повернувся добрий гумор.

– До вечора я ніякого алкоголю не п’ю – це моє тверде правило, – відповів Барзіг.

– Правила інколи треба порушувати, бо яка тоді з них радість, – заперечив Готфрід і налив вина. – Випиймо за майбутнє бражника бузкового, павиного ока й перламутрівки.

Барзіг якусь мить вагався.

– Ви так умієте підійти до мене, що ніяк відмовитись, – сказав він і взяв чарку. – Але тоді давайте вип’ємо й за волове око! – Він зніяковіло усміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінок. – Я, бачте, відкрив новий тип… Зі щетинистими вусиками.

– Ого! – сказав Ленц. – Честь вам і слава! Отже, ви один із першовідкривачів у цій галузі, і ваше ім’я буде вписане в аннали природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер губи.

– А я до вас із гарною новиною: можете забрати «форд». Дирекція погодилась доручити ремонт вам.

– Чудово! – сказав Кестер. – Нам ця робота дуже до речі. А як із нашим кошторисом?

– Його схвалено.

– Без відрахунків?

Барзіг примружив одне око.

– Спершу пани опиралися, та врешті-решт…

– Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! – сказав Ленц і налив усім знову.

Барзіг підвівся та став прощатися.

– А жінка, що сиділа у «форді», – сказав він, виходячи, – таки померла кілька днів тому. А мала тільки порізи. Мабуть, забагато крові втратила.

– А скільки їй було років? – запитав Кестер.

– Тридцять чотири, – відповів Барзіг. – Вагітність на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми відразу ж поїхали, щоб забрати машину в її власника – якогось пекаря. Він уночі їхав напідпитку та з розгону ввігнався в мур. Дружина його дістала поранення, а його хоч би тобі дряпонуло.

Він прийшов у гараж, коли ми взяли вже машину на буксир, постояв трохи й мовчки дивився на нас: похнюплений, із зсутуленою спиною, короткошиїй, наче трохи похилившись уперед. Обличчя в нього було, як у всіх пекарів, нездорового, сірувато-білого кольору, і в сутінку він нагадав мені великого кволого хробака. Він повагом підійшов до нас.

– Коли машина буде готова? – спитав він.

– Тижнів за три, – пообіцяв Кестер.

Він показав на відкидний верх машини.

– За це теж треба буде платити?

– Нащо? – здивувався Кестер. – Адже він цілісінький.

Пекар роздратовано пересмикнув плечима.

– Бачу. Але ж ви дістали замовлення досить значне і під час ремонту могли б викроїти із загальної суми й на новий верх. Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

– Ні, не зрозуміємо, – сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів пекаря – той хотів задурно дістати новий верх. У страховку він не входив, отож йому хотілося долучити верх до вартості ремонту. Ми стали сперечатися з ним. Тоді пекар сказав, що анулює замовлення і зажадає укласти новий кошторис із згідливішою майстернею. Нарешті Кестер поступився. Він ніколи не зробив би цього, якби ми мали іншу роботу.

– Ну от, давно б так, – сказав пекар, криво посміхаючись. – Я зайду ближчими днями, підберемо матеріал. Мабуть, візьму беж. Світлого відтінку.

Ми поїхали. Дорогою Ленц показав нам на сидінні «форда» великі чорні плями.

– Кров його померлої дружини. А він видурив собі новий верх. Беж. Світлого відтінку. Такий не пропаде. Я не здивуюсь, коли він ще й страховку витисне за двох небіжчиків. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

– Він, мабуть, гадає, дружина – то одне, а гроші – зовсім інше.

– Може, й так, – сказав Ленц. – Певно, є люди, для яких страховка – то ніби розрада в нещасті. А в нас через нього п’ятдесят марок як корова язиком злизала…

Після обіду я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. Я домовився про побачення з Патрицією Гольман на п’яту годину, але в майстерні я про це нікому нічого не сказав. Не тому, що хотів щось приховати, ні, просто мені раптом здалося, що ця зустріч не відбудеться.

Зустріч вона призначила у якійсь кав’ярні. Я там ніколи не був, проте знав, що це невеличкий вишуканий ресторанчик. Я спокійно поїхав туди, не підозрюючи нічого прикрого. Проте, переступивши поріг, я аж відсахнувся з переляку. У залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до звичайної дамської кондитерської.

Мені якось пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кав’ярні, крім мене, було ще тільки двоє чоловіків, та вони мені не сподобалися.

– Вам кави, чаю чи шоколаду? – запитав офіціант і, махнувши серветкою, змів крихти тістечок просто мені на костюм.

– Подвійний коньяк, – відповів я.

Він приніс коньяк. Але заразом привів гурт любительок тістечок, на чолі з дебелою літньою жінкою в капелюшку зі страусовим пір’ям, що шукали собі місця.