– Ось чотири місця, прошу! – сказав офіціант, показуючи на мій стіл.

– Стривайте, – заперечив я, – стіл зайнятий. Я чекаю ще когось…

– Так не можна, пане! – сказав офіціант. – У цю годину в нас не дозволяють займати наперед місця.

Я глянув на нього. Потім – на дебелу жінку, що підійшла до самого столу та вхопилася за спинку стільця. Придивившись до її обличчя, я зрозумів, що опиратися не варто. Цю особу й гарматами не відженеш від столу, який вона вирішила захопити.

– Може б, ви принесли мені принаймні ще один коньяк? – гримнув я на офіціанта.

– Зараз принесу, пане… Знову подвійний?

– Так.

– Будь ласка, – він уклонився. – Цей стіл – на шістьох, пане, – сказав він, ніби перепрошуючи.

– Ну, гаразд. Принесіть краще коньяк!

Дебела жінка належала, мабуть, до товариства непитущих – вона так вирячилась на мою чарку, наче це була протухла рибина. Щоб допекти їй, я замовив собі ще один коньяк, а тоді й собі витріщився на даму. Уся ця пригода видалася мені раптом кумедною. Чого я припхався сюди? І чого мені треба від тієї дівчини, на яку я чекаю? Я навіть не був певен, чи впізнаю її серед оцього гармидеру. Спересердя я одним духом перехилив чарку.

– Привіт! – сказав хтось позад мене.

Я підхопився з місця. Вона стояла й посміхалася.

– А ви, виявляється, не марнуєте часу!

Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. Я розгубився. Дівчина була зовсім інша, ніж я її запам’ятав. Серед оцієї юрми дебелих жінок, що поглинали тістечка, вона здавалася юною, стрункою амазонкою, холодною, сяючою, впевненою у собі й неприступною. «Нічого в нас із нею не вийде», – подумав я і сказав:

– Звідки це ви з’явилися, наче привид? Я ж увесь час не спускав очей з дверей.

Вона показала кудись праворуч.

– Там є ще одні. Але ж я запізнилась. Ви вже давно тут?

– Та ні. Не більше як дві-три хвилини. Я теж тільки-но прийшов.

Товариство за моїм столом замовкло. Я відчував у себе на потилиці осудливі погляди чотирьох статечних матрон.

– Ми зостанемося тут? – спитав я.

Дівчина кинула швидкий погляд на столик, озирнулася і сказала усміхаючись:

– Боюсь, що кав’ярні всі однаковісінькі…

Я похитав головою.

– Краще, коли в них менше людей. А в цій бісовій тисняві людину охоплює комплекс неповноцінності. Приємніше було б посидіти в якомусь барі.

– У барі? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?

– Я знаю один такий, – сказав я. – Там, правда, дуже тихо. Якщо ви не проти…

– Інколи – не проти…

Я глянув на неї, не відразу збагнувши, що саме вона хотіла сказати. Узагалі я не проти іронії, коли, звісно, йдеться не про мене. Але тепер сумління моє чомусь було нечисте.

– Ну, то ходімо! – мовила вона.

Я підкликав офіціанта.

– Три подвійних коньяки! – гукнув він таким голосом, ніби виставляв рахунок замогильному клієнтові. – Три марки тридцять пфенігів.

Дівчина обернулася.

– Три подвійні за три хвилини? Ну й темпи у вас!

– Тут два вчорашні…

– От брехун, – просичала мені навздогін дебела жінка. Вона надто довго мовчала.

Я повернувся до столу й уклонився.

– Щасливого вам Різдва, люб’язні пані! – І швидко пішов геть.

– Ви посварилися? – спитала мене дівчина на вулиці.

– Та ні… Але я справляю погане враження на добропорядних господинь.

– Я теж, – відповіла вона.

Я подивився на неї. Вона здавалася мені істотою з іншого світу. Я ніяк не міг собі уявити, хто вона така та як живе.

У барі я відчув себе впевненіше. Коли ми ввійшли, бармен Фред стояв саме за прилавком і до блиску протирав чарки для коньяку. Він привітався зі мною так, немов бачив мене вперше й ніби це не йому довелося два дні тому вести мене додому. Він мав добру школу й чималий життєвий досвід.

У залі було порожньо. Тільки коло одного столика сидів, як мало не щодня, Валентин Гаузер. Я знав його ще з війни – ми були в одній роті. Якось він, незважаючи на артобстріл, приніс мені на передову лист, бо думав, що то від моєї матері. Він знав, що я давно чекаю на цей лист: матері мали робити операцію. Але він помилився – то була звичайнісінька реклама на підшлемники з кропив’яної тканини. Коли він повертався, його поранило в ногу.

Невдовзі після закінчення війни Валентин дістав спадщину. Відтоді він її пропивав, запевняючи, що треба як слід святкувати таку щасливу подію, коли ти лишився живий на війні. Байдуже, що минуло вже чимало років, хоч скільки святкуй, усе замало, казав він. Валентин був один з тих, у кого війна найдужче закарбувалася в пам’яті. Ми, його товариші, багато чого вже позабували, а він пам’ятав кожний день і кожну годину.

Я зауважив, що він уже чимало випив, бо сидів у своєму кутку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.