Шрифт:
– Хотіла б дізнатися, – відповіла дівчина. – Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати хоч якесь вразливе місце.
– Має! Он гляньте! – я показав на столик біля прилавка.
– Як?! Грамофон?!
– Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть – хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор – чоловічий, змішаний… Усі оті платівки – то все хорові співи. Та ось і він іде…
– Ну як? Смакує? – спитав Альфонс.
– Як дома в рідної матінки, – відповів я.
– А як сподобалось дамі?
– Ніколи не їла такого смачного бігосу, – сміливо заявила дама.
Альфонс задоволено кивнув.
– Зараз я поставлю вам свою нову платівку. Ви такого ще не чули.
Він пішов до грамофона. Зашурхотіла по платівці голка – і в залі загримів могутній чоловічий хор, дужі голоси заспівали «Лісову тишу». Це була з біса гучна тиша.
З першого ж такту в пивничці залягла тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Під впливом співу обличчя його змінилося, стало замріяним – яким лишень здатне бути обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їхнім впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встряти в колотнечу, та коли в розпалі бійки лунав чоловічий хор, він одразу ж кидав битися, ніби до нього доторкнулися чарівною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як він був іще запальніший, дружина завжди тримала під рукою його улюблені платівки. Тільки-но, бува, ситуація почне розпалятися й Альфонс дістає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платівку – й він одразу ж кидає молоток, слухає і заспокоюється. Тепер потреба в цьому відпала: дружина його померла, її портрет – дарунок Фердинанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, – висів над прилавком, та й сам Альфонс постарів, і запал його згас. Платівка скінчилась, Альфонс підійшов до нас.
– Чудово! – сказав я.
– Особливо перший тенор, – додала Патриція Гольман.
– Слушно, – сказав Альфонс і вперше за весь вечір пожвавішав, – а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор – то співак високого класу.
Ми розпрощалися з хазяїном.
– Вітайте від мене Готфріда, – сказав він. – Скажіть, нехай заходить!
Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево виглядало могутнім і високим, здавалося, що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.
Патриція Гольман скулилась.
– Вам холодно? – спитав я.
Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.
– Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.
– Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.
Вона похитала головою.
– Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.
– У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.
Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.
– Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.
– Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.
Вона кивнула:
– З приємністю.
– А куди?
– Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…
– Гаразд…
Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.
Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.
Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.
Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.
– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…
Я витяг із кишені пачку сигарет.
– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?…
Вона кивнула:
– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.
Я розкрив пачку.
– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?
– Так. Більше, ніж будь-які інші.
Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.
Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.
– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.
Вона обернулася до мене.
– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.