– На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.

Я розчинив дверцята.

– Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?

– Попоїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?

Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.

– Правду кажучи, я не знаю нічого іншого. І до того ж я вважаю, що «кадилак» нас до чогось зобов’язує…

Вона засміялась:

– У «Виногроні» завжди бундючна й нудна публіка. Давайте поїдемо кудись в інше місце!

Я стояв цілком безпорадний – мої серйозні наміри розвіялися, як дим.

– Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, де я інколи буваю, публіка трохи грубувата. Це – не для вас.

– А чого ви так думаєте?

– Та видно ж…

Вона кинула на мене швидкий погляд.

– Можна ж, нарешті, спробувати…

– Гаразд.

Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.

– Тоді в мене є одна пропозиція… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!

– Альфонс – це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді нічого не боюся…

– Альфонс – це хазяїн пивнички, Ленців добрий приятель.

– У Ленца, мабуть, скрізь є приятелі, – сказала вона, сміючись.

Я кивнув на знак згоди:

– Він швидко їх знаходить. Ви ж бачили, як він заприятелював із Біндінгом…

– Їй-богу, правда, – відповіла вона, – у них це вийшло блискавично…

Ми поїхали.

Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки закасані. Руки – як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигідному місці – поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…

Хазяїн провів волохатим ручищем по столику з світлого ялинового дерева.

– Пива? – спитав він.

– Горілки й чогось попоїсти… – відповів я.

– А для дами? – спитав Альфонс.

– Дама теж вип’є горілки, – сказала Патриція Гольман.

– Сила, сила, – промовив Альфонс. – Є бігос – свинячі реберця з кислою капустою.

– Сам заколов кабана? – спитав я.

– Авжеж, сам!

– Але ж дама, певно, схоче на закуску чогось легшого, Альфонсе…

– Казна-що ви говорите, – сказав Альфонс. – Ви спершу погляньте на бігос!

Він гукнув офіціантові, щоб той показав нам бігос.

– Знаменита була льоха! – вів Альфонс далі. – Медалістка! Дві перші премії!

– Ну, проти цього й справді ніхто не встоїть, – на мій подив заявила раптом Патриція Гольман так упевнено, ніби вона роками вже вчащала до цього шинку.

Альфонс підморгнув:

– Отже, два бігоси?

Вона кивнула.

– Добре! Піду сам виберу!

Він подався на кухню.

– Я даремно побоювався, що вам тут не сподобається, – сказав я. – Ви вмить скорили Альфонса. Сам пішов вибрати страву! Він робить це тільки заради постійних відвідувачів!

Повернувся Альфонс:

– Додав вам іще й свіженької ковбаси.

– Непогано! – зауважив я.

Альфонс приязно подивився на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну – для Альфонса.

– Ну то будьмо! – сказав він. – Щоб у наших дітей були багаті батьки!

Випили. І дівчина випила, а не просто пригубила.

– Сила, сила, – знову промовив Альфонс і почвалав до свого прилавка.

– Ну, як горілка? – спитав я.

Дівчина пощулилась.

– Трохи заміцна. Але ж мені не можна було осоромитися перед Альфонсом…

Бігос був на славу! Я з’їв дві великі порції, та й Патриція Гольман з’їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так просто й невимушено поводиться в компанії й почувається в шинку, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарку горілки.

Альфонс непомітно підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Він не так знався на красі та культурі людини, але, скорше, на суті, на змісті.

– Якщо вам пощастить, то ви взнаєте Альфонсове вразливе місце, – сказав я.