Маленький Артем довго й тяжко сумував за загиблим приятелем. Він так сильно переживав, що батьки… надумали знову подарувати йому хом’яка! (Як у тому анекдоті: «В’єтнамці не здаються! Карпенко, снаряди!»)

Наступними маленькому Артему купили двох крихітних джунгариків [38] . Чому зразу двох? То все через ту дурепу в зоомагазині. Цілком логічно, що мама Тьомика спершу хотіла придбати тільки одного манюнього хом’ячка, однак дівчинка-продавець у магазині повідала, що джунгарику буде нудно самому і незабаром він зачахне від самотності. Мама, зі щемом у серці пригадавши останні синові істерики, сказала, що цього аж ніяк не можна допустити, і прихопила з собою ще одного короткохвостого гризуна тієї ж породи. Таким чином того вечора вона принесла додому дві в’юнких сріблясто-сіро-чорних грудочки. Тьомик перестав квилити і вперше за останні кілька тижнів посміхнувся.

Коли Артем вперше продемонстрував мені своїх нових улюбленців, він повідомив, що хомки, вочевидь, є братами-близнюками. Принаймні, хлоп’я абсолютно їх не відрізняло. Через тотальну зовнішню схожість давати кличку кожному хом’яку окремо просто не мало сенсу, і мій товариш вигадав для них комплексну назву. Він охрестив своїх джунгариків скромно й невигадливо — Бізони.

Спливло не так багато часу і несподівано виявилось, що нові Тьомикові приятелі точно не є братами, позаяк однієї темної зимової ночі у їхній клітці припожалувало на світ п’ятеро маленьких бізонів, чи то пак, перепрошую, хом’ячків. Дитинчата були сліпі, голі й кволі і чимось скидались на маленькі рожеві шматочки гуми. Двох із них, підкоряючись незрозумілим природним інстинктам, самиця загризла, однак інші троє росли здоровими та жвавими і за кілька тижнів уже ні в чому не поступались своїм предкам. Аби не розводити дома балаган, батьки спихнули всіх трьох малолітніх джунгариків найближчим родичам (звісно, попередньо спитавши у Артема дозволу) — передали, як кажуть, «у хороші руки».

Зауважимо, що молоденька продавщиця із зоомагазину казала правду: удвох Бізони аж ніяк не нудьгували. Після першого, так би мовити, акту злуки вони неначе показилися і почали розмножуватись квапливіше, ніж китайці, що готуються до ядерної війни, чи не кожен місяць приводячи новий виводок. Не пригадую точно, але десь на п’ятому чи шостому місяці у Тьомика закінчились родичі та друзі, в яких ще не було джунгарських хом’ячків. Я сам тримав у себе вдома в трилітровій банці двох крихітних «біженців».

Артемові предки не знали вже, що робити. Побоюючись травмувати ніжне хлопчаче серце, вони не ризикували позбуватись поповнення, внаслідок чого кількість джунгариків почала множитися у геометричній прогресії. Через два місяці Бізонів можна було цілком заслужено і справедливо називати стадом.

Взагалі особливістю джунгарської породи є неймовірна верткість та спритність. Хто хоч колись тримав у себе вдома мініатюрних джунгариків, знає, що вони шмигляють швидше, ніж думають. І саме в цьому криється їхня найбільша проблема. Випускати Бізонів на прогулянку квартирою батьки не зважувалися, розуміючи, що неконтрольоване стадо джунгариків за кілька хвилин перетворить помешкання на сміттєзвалище. Тож на перших порах проблема з надмірною активністю Бізонів вирішувалось за допомогою великого бігового колеса, приладнаного до однієї зі стінок клітки.

Між тим хом’яки не переставали плодитись. Незабаром Бізонів стало, як у слов’янських епосах, — видимо-невидимо. Інерційних характеристик бігового колеса вже просто не вистачало для того, щоб гасити всю ту масу кінетичної енергії, яку генерувало протягом дня стадо хом’яків. З тих пір Бізони по ночах несамовито буянили. Мацюпусінькі монстри гуртом розхитували клітку, шурхотіли підстилкою, безугавно пищали один на одного і страшно чубилися. Одного дня Тьомиків тато розширив клітку, зробивши її двоповерховою зі складними й закрученими переходами і встановивши на кожному ярусі своє бігове колесо. Втім, це не допомогло. Бізонів наплодилось аж надто багато, тож однієї ночі вони гуртом розламали клітку і щільним табунцем почали ганяти по квартирі.

Надворі стояв липень, найжаркіший місяць літа. А літо того року видалось вельми спекотним. Через це всі вікна та двері на балкон протягом ночі лишалися відчиненими…

Тьомик прокинувся через підозрілий тупіт, що долинав з вітальні.

— Хто тут? — вигукнув він.

У відповідь йому прозвучало лиш святкове попискування. Миттю зрозумівши, що й до чого, хлопчик з вереском вискочив з ліжка і помчав ловити своїх хом’яків. Що не кажіть, похвальне поривання… Як потім казав його татко, краще б Тьомик не прокидався того ранку взагалі і не бачив того, що йому довелося побачити.

Артемчик увірвався у вітальню якраз вчасно, аби узріти, як його милий табунчик, несучись слідом за спритним і непосидючим ватажком, перебирався через невисокий поріг балкону, тримаючи курс прямо на стійки кованих перил. А потім… Словом, підкоряючись своїй дурнуватій невгомонній натурі, Бізони продовжували бігти ще десь півметра після того, як зрозуміли, що балкон скінчився…

Артемів тато, не склепляючи очей, три ночі поспіль вартував біля Тьомикового ліжка, пильнуючи, щоби синочок з горя не вкоротив собі віку.

…Кузя ІІ увесь був білий і страшенно кудлатий. Його шерсті, здавалося, могло вистачити на цілу ватагу хом’яків. А ще у нього були червоні, немов у програміста, який не встигає вчасно закінчити проект, очі. Через оту його волохату чуприну та вирячені червонаві баньки Кузя ІІ вельми нагадував дивакуватого вченого, скажімо, якогось фізика-ядерника. Артем навіть подумував, чи не перейменувати його у Ейнштейна І. Але не встиг. Позаяк саме цей червоноокий кудлань-науковець встановив абсолютний анти-рекорд тривалості життя, не протримавшись у Тьомика навіть тиждень.