— Можеш прогулятись, подивитися ферму, яка невдовзі стане твоєю власністю.

Тьомик якось дивно на мене скосив око, дуже повільно підійшов до одного із загонів і зазирнув усередину. Раптово я помітив, що у мого напарника тіпається нижня губа.

— Максе, — прошепотів він, — тут хом’яки… Цілі полчища різномастих хом’ячків.

Признаюсь, я був не готовий до такого повороту подій. Нутром відчуваючи наближення катастрофи, я стримано заперечив:

— Це не хом’яки, чувак. Це морські свинки.

Тьомик спалахнув:

— Будеш тут мені розказувати! Ти що, думаєш, я свині від хом’яка не відрізню?! — а потім додав тремтячим голосом: — Максе, що це за місце? Для чого ці невмиванці утримують тут стільки хом’ячків?..

Я глитнув слину і нічого не відповів.

У цей час старший перуанець зметикнув, що, либонь, зараз найбільш підходящий момент, аби показати гостям, як працює його ферма. Мило посміхаючись, він натягнув на руки рукавиці, правою зручніше ухопив кийок, а лівою поліз у найближчу комірку, звідки витяг за шкірку пузатого самця морської свинки. Тьомик збілів, наче крейда.

— Ану відпусти нещасну тваринку, — зціпивши зуби, прошипів мій напарник.

На жаль, чорноокий м’ясник ні бельмеса не тямив українською.

— Cuy! — посміхаючись, сказав він, теліпаючи гризуном у повітрі.

— Я кажу: негайно звільни всіх хом’яків! — мій товариш стиснув кулаки так, що на передпліччях проступили жили. — Не виводь мене, мавпо!

— Cuy! Cuy! — радісно кивав головою смаглявий фермер, метеляючи нещасною свинкою, наче ганчіркою, і навіть не здогадуючись, на що наривається.

— Що ти сказав? — Тьомика аж перекосило.

— Cu-u-uy!

— Максе, ти це чув? Ти чув, як він мене назвав?!!

— Не треба… — пробелькотів я.

На той момент я вже передумав вкладати гроші у харчову промисловість.

— Що не треба? — перепитав Тьомик.

Тим часом перуанець підійшов до стола, недбало уклав на нього приречену тваринку, а тоді, притримуючи пухнасте тільце лівою рукою, підморгнув Тьомику, після чого одним майстерним ударом палиці розтрощив гризуну череп. Затим він підняв самця за хвостик над собою і широко всміхнувся, показуючи усім нам: готово!

Я думав, Тьомика вхопить параліч. Його очі налилися кров’ю і вилізли з орбіт, щелепа відвисла, а руки затряслися, наче від ураження струмом. Наступної миті мій товариш по-звірячому загарчав і кинувся на ні в чому не винного перуанського фермера.

— Тьомо, ти чого? — верескнула Маруся.

Але напарника було не спинити. Він наскочив на широкоплечого м’ясника і спробував зацідити кулаком йому в писок. Перуанець, певна річ, не розторопав, що, в біса, діється, однак, на щастя, встиг зреагувати. Він по-боксерськи вклав голову між пліч і ухилився корпусом праворуч. Тьомик промазав, вліпивши рукою в порожнечу, внаслідок чого не втримав рівновагу і простягнувся долілиць. Фермер, який хвилину тому замочив самця морської свинки, відступив крок назад і щось швидко проговорив своєму молодшому колезі. Той миттю шаснув у хижу. (Я нічого не розібрав, бо вони перемовлялися мовою кечуа.)

Тим часом Артем зірвався на ноги, озброївся дрючком, залишеним на забризканим кров’ю столі коло покійного гризунчика, і, немов зомбі, посунув на беззахисного м’ясника. У ту ж мить з халупи виборсався молодий фермер з кочергою та граблями під пахвою. Граблі він залишив собі, а кочергу вручив своєму кремезнішому товаришеві.

Конфлікт, спричинений стратою нещасної морської свинки, неухильно набирав обертів. Я відчув, що мушу мерщій втрутитися, аби хтось із цієї веселої компанії не вирядився найближчим часом навздогін за пристукнутим гризуном.

— Ані руш, бо зараз позабиваю всіх до смерті! — зарепетував Тьомик, коли перуанці, виставивши поперед себе кочергу і граблі, рушили в наступ.

Фермери, певна річ, нічого не второпали. Та навіть якби й зрозуміли, то навряд чи послухались би. Відтак мій товариш замахнувся дрюком і безстрашно кинувся уперед. Я чортихнувся і рвонув навперейми, вклинившись акурат поміж ворогуючими сторонами…

Наступної миті я отримав від напарника кийком по голові. Коліна мої підігнулися, і я присів на землю, так, ніби відпочити надумав… Щоправда, підвівся я нескоро. Перед очима потекли рожеві кола, простір змазався, і я, остаточно втрачаючи свідомість, бухнувся обличчям у ятку з пухнастими хом’яками. Чи то пак, із морськими свинками — чорт би їх забрав!

Важко сказати, скільки минуло часу, перш ніж я опритомнів.

Довбешка ззаду страшенно щеміла, наче хтось повільно розтинав і краяв її на шматки. Пронизливий аритмічний біль розганяв усі думки геть із макітри, неначе алігатор, що відганяє переполоханих антилоп гну від водопою. На тім’ячку в такт із ударами серця пульсувала велика і тепла гуля.

Я роззирнувся і відзначив, що знаходжусь у старому будинку з високими вікнами, певно, ще іспанської доби, який переобладнали на лікарню. За вікном здіймалися гори.