Тьомик лежав неподалік на сусідньому ліжку. Коло нього на табуретці сиділа Маруська. Напарник, схоже, вже давно був при свідомості.

— Ти чого так розпсихувався, чувак? — прохрипів я, стараючись не піднімати голову з подушки.

Артем та кучерявка повернулись у мій бік.

— О, прочуняв уже! — зраділа дівчина.

Зате Тьомик не зронив ні слова і тільки скрушно зітхнув.

Якщо не брати до уваги гулі на довбешці, в усіх іншим місцях я був практично неушкодженим. Значно гірше виглядав мій товариш: увесь у синцях, бинтах та медичному пластирі… Добрячої, мабуть, задали йому припарки після того, як я відключився. Дивлячись на нас обох, Маруся ледве стримувала посмішку.

— Де ми? — буркнув я.

— У лікарні в Куско, — поінформувала мене білявка.

Оскільки напарник мовчав і навіть не зиркав у мій бік, я відвернувся і теж на нього більше не дивився. Подумалось, що я мусив би почуватися винним через те, що сталося, натомість я відчував лиш злість на свого компаньйона. Я лежав і міркував про те, що відтоді, як Тьомик удостоївся розкішного спадку у Стокгольмі, він дуже змінився. Раніше хлопець потакав будь-якій моїй ідеї, тільки б вона давала можливість повеселитися і хапонути грошенят. А ось теперечки він став страх яким перебірливим — вічно йому щось не до вподоби! Останнім часом чувак взагалі розкис: якийсь він аж надто вразливий та жалісливий зробився.

Несподівано сусідня койка рипнула, й Тьомик повернувся до мене. Я скоса глипнув на нього і тільки зараз помітив, що на лівій щоці напарника червоніють чотири глибокі паралельні бганки — сліди від контакту з граблями.

— Про що думаєш, Максе? — наче нічого й не сталося, запитав він.

— Ти змінився, — відказую.

— Тобто? — не розторопав Тьомик.

Я так і не обернувся в його бік, втопивши печальний погляд у стелю. А тоді сказав:

— Гроші змінюють людей, чувак. І я ще жодного разу не бачив, щоб вони змінювали людей на краще…

7, 8, 13 серпня, 2–9 вересня 2010 // Київ, Бердянськ

Обставини склались таким чином, що наприкінці грудня 2009-го, за тиждень до католицького Різдва, ми з Тьомиком і Марусею причвалали до містечка Пуно, що на західному березі Тітікаки, найвищого судноплавного озера на планеті.

Чутки про наші подвиги (я маю на увазі подвиги в хорошому розумінні цього слова) з космічною швидкістю розліталися повсюди, сягаючи найвіддаленіших і найбільш неприступних районів Перу. Після того, як ми знешкодили бандитське кодло, яке ховалося в амазонських лісах на північному сході країні, повсюди нас зустрічали й звеличували відповідно до почесного звання заслужених героїв Перу.

Завдяки виразистій зовнішності ми виділялися з натовпу, і нас із напарником повсякчасно й кругом упізнавали. То на автобусній станції якась зморщена бабця-індіанка підійде й потисне нам руки, то якийсь статечний чолов’яга пригостить пивом у барі, то молоденька продавщиця в супермаркеті сором’язливо попросить автограф. Іноді симпатичні перуанки намагалися відзняти нас на мобільні телефони, а замурзані дворові хлопчаки всюди бігали за нами, невтомно повторюючи, що бачили нас по телевізору.

Ми стали популярними! Почувалися справжніми героями! Через кілька тижнів я сам почав вірити у те, що ми з напарником справді передушили терористів голими руками. Саме в такому звитяжницько-піднесеному настрої, гордо задерши обгорілі на пустельному сонці носи, ми прибули в Пуно, високогірне поселення на березі дзеркальної перлини, що затесалася посеред андійських круч…

Ця навіжена історія не позбавлена, втім, філософського підтексту і розповість вам про те, що ніщо в цьому світі не вічне. Навіть слава безстрашних борців з терористами, навіть репутація відважних рятівників, готових ризикувати життям заради справедливості, навіть почесне звання героїв Перуанської республіки, публічно присвоєне нам Президентом країни, можуть бути вмить перекреслені й легко забуті.

А все через що? Через отой клятий Тьомиків альтруїзм (таки так, ви оце щойно все правильно подумали — без Марусі, його подружки, яка пристала до нашої компанії у Трухільйо, тут, звісно, не обійшлося). Я не раз йому повторював: не слід нічого вигадувати, треба просто насолоджуватися лаврами, хай і не зовсім заслуженої, та все ж слави, замість того, щоб займатися нікому не потрібною благодійністю та всякою дурнуватою філантропією. Сиділи б зараз десь на узбережжі Тихого океану в оточенні пишногрудих красунь, цмулили б тропічні коктейлі через соломинки, ніжились би серед іскристих, молочно-теплих хвиль на сонечку. Та де там! Тільки не з Тьомиковим щастям! Цього разу мого друзяку потягнуло на суспільно-корисні вчинки — захотілося йому, бач, ще більшої слави, слави щедрого філантропа й добродійника.

Через два дні після нашого прибуття в Пуно не знайшлося жодного жителя, який не знав про наш візит. Абсолютно всі, починаючи з безпритульних собак та місцевих волоцюг і закінчуючи мером міста, тільки й говорили про те, яка честь випала на долю їхнього містечка. Куди б ми з Тьомиком не поткнулися, кожен стрічний чемно вітався з нами, захлинався в улесливих побажаннях вічного щастя, здоров’я та доброго гумору і настійливо запрошував у гості.

Найбільше наша поява схвилювала сеньйора Баутісту Рейеса, вельмишановного мера Пуно. Воно й не дивно, адже по всіх перуанських каналах показували, як сам Алан Гарсія Перес, президент республіки, вручав нам похвальні грамоти і ордени. Не виказати нам належної шани й почестей означало принародно образити особисто пана Президента.