— Я не можу не думати про свого друга, — пояснила Сара. — Якщо він хоче зберегти свою таємницю, було б невиховано пробувати дізнатись про те, хто він. Але ж мені так кортить сказати, яка я йому вдячна! Якою щасливою він мене зробив! Добрим людям завжди слід знати, що вони зробили когось щасливим. Це навіть важливіше, ніж просто подяка. Як би я хотіла… Дуже хотіла би…

Вона замовкла на півслові, бо раптом наштовхнулась поглядом на предмет, що стояв на столі. Ця річ з’явилась у кімнаті два дні тому — маленька скринька для письма, де лежали папір, конверти, ручки та чорнило.

— Звісно! — вигукнула дівчинка. — Чому я раніше не додумалась!

Вона підвелась, підійшла до столу і принесла скриньку до вогню.

— Я можу написати йому, — втішено мовила вона, — і залишити листа на столі. Може, людина, яка забирає посуд, візьме й листа. Я не буду ні про що запитувати. Та впевнена — мій друг не заперечуватиме, якщо я йому подякую.

Тож Сара написала листа. Ось про що в ньому йшлося:

«Сподіваюсь, моє бажання написати не здасться Вам неввічливим. Адже Ви волієте не відкривати себе — лишити все у таємниці. Прошу, не думайте, ніби я хочу втрутитись або щось вивідати. Усе, чого я прагну, — це подякувати Вам за доброту, яку Ви виявляєте, — неземну доброту. Дякую за те, що перетворили моє життя на казку. Я щаслива і без міри вдячна Вам — так само, як і Беккі. Вона теж хоче подякувати, адже все, що Ви робите, тішить і її. Ми були такими самотніми, замерзлими й голодними, а зараз… Щиро дякуємо за все, що Ви для нас зробили. Дозвольте просто сказати ці слова. Мені здається, я повинна їх сказати. Дякуємо… Дякуємо… ДЯКУЄМО!

Дівчинка з горища».

Наступного ранку вона лишила листа на столику, а ввечері його там уже не було. Вона знала, що Чарівник отримав послання, і була від того щаслива.

Сара читала Беккі одну зі своїх нових книг перед сном, аж раптом почула дивний звук, що долинав від вікна. Відірвавши очі від сторінки, вона помітила: Беккі теж щось почулось, адже вона підвела голову і стурбовано прислухалася.

— Там є щось, міс, — прошепотіла Беккі.

— Так, — повільно відповіла Сара. — Звук такий, наче це кіт… Хоче сюди залізти.

Вона підвелась зі стільця і підійшла до віконця. Дивний звук, схожий на шкряботіння, справді долинав звідти. Сарі дещо пригадалось, і вона засміялася. Одного разу на горище вже пробиралась непрохана гостя. Дівчинка бачила її сьогодні — вона сумно сиділа на столі, визираючи крізь вікно в будинку індійського джентльмена.

— Думаю, — прошепотіла Сара радісним голоском, — це може бути мавпочка. Певно, вона хоче пробратися до нас. Як би мені цього хотілось!

Вона вилізла на стілець і зацікавлено визирнула крізь віконце. Цілий день ішов сніг, і на кучугурі просто біля вікна скоцюбилась крихітна фігурка — вона страшенно тремтіла, а маленьке чорне личко жалібно скривилося, коли з’явилась дівчинка.

— Це мавпочка! — вигукнула Сара. — Вона вибралась назовні крізь ласкарове вікно і прийшла на світло.

Беккі підбігла ближче.

— Ви її впустите, міс? — запитала Беккі.

— Звісно, — радісно відповіла Сара. — Надворі надто холодно для мавпочок. Вони — чутливі створіння. Я спробую заманити її.

Вона обережно висунула руку назовні й заходилася вмовляти бешкетницю спокійним голосом — саме так Сара розмовляла з горобцями й Мельхиседеком, ніби й сама була дружньою тваринкою.

— Ходи сюди, мила мавпочко, — казала вона. — Я тебе не скривджу.

Мавпочка знала, що її не скривдять. Вона зрозуміла це ще до того, як протягнула дівчинці свою м’яку лапку й залізла на її руку. Мавпочка знала, якими бувають привітні людські руки, завдяки Рам Дассу, — і цього разу відчуття були такими ж. Мавпочка дозволила затягнути себе крізь віконце й опинилась на руках, що гріли її в дружніх обіймах. Дівчинка дивилась на личко маленької утікачки й наспівно примовляла:

— Хороша мавпочка! Хороша мавпочка! — і потім поцілувала її в маківку. — Ох, як же я люблю маленьких тваринок!

Мавпочка, без сумніву, зраділа, опинившись біля вогню. Коли Сара присіла, тримаючи її на руках, вона почала розглядати обох дівчаток поглядом, у якому поєдналися цікавість і вдячність.

— Вона така негарна, правда, міс? — сказала Беккі.

— Виглядає, наче потворна дитинка, — засміялася Сара. — Ти вже вибач нам, мавпочко. Добре, що ти — не дитинка. Інакше матуся не змогла б тобою пишатись, і ніхто б не наважився сказати, що ти схожа на когось із родичів. Ох, як же ти мені подобаєшся!

Сара відкинулась на спинку стільця і задумалась.

— А може, вона й сама не рада, що така потворна, — мовила дівчинка. — Може, вона весь час про це думає. Цікаво, чи вміє вона думати? Мавпочко, моя радосте, ти вмієш думати?

Проте мавпочка тільки підняла свою крихітну лапку і почухала голову.

— А що ми з нею зробимо? — спитала Беккі.

— Вона поспить тут цієї ночі, а завтра я занесу її назад до індійського джентльмена. Мені дуже шкода віддавати тебе, мавпочко, але так треба. Тобі слід бути вірною власній родині. Я ж не твоя власниця.