— Які новини? — запитав містер Керрісфорд. — Дівчинку справді взяли за прийомну доньку ті росіяни?

— Дівчинка виявилась не тією, яку ми розшукуємо, — відповів містер Кармайкл. — Вона молодша за доньку покійного капітана Кру. А звати її Емілі Керью. Я з нею бачився і розмовляв. Росіяни розказали мені всі подробиці.

Яким змореним і нещасним виглядав індійський джентльмен! Його рука безсило впала.

— І знову все спочатку, — промовив він. — Шукатимемо знову… Сідайте, прошу вас.

Містер Кармайкл присів. Поступово він прихилився душею до цього нещасного чоловіка. Він сам був такий щасливий, оточений радістю й любов’ю, що спустошеність і підірване здоров’я здавались йому просто нестерпними. Якби в цьому будинку лунав веселий дитячий голосок, самотність обов’язково розвіялася б! А так йому доводиться жити з думкою про те, що на ньому лежить відповідальність за зруйновану долю дитини, — це просто неможливо витримати!

— Ну ж бо, не переймайтесь, — сказав містер Кармайкл підбадьорливим голосом. — Ми ще знайдемо її.

— Треба почати негайно. Не будемо витрачати часу, — схвильовано відповів містер Керрісфорд. — У вас є якісь припущення, міркування…

Містеру Кармайклу не сиділось: він підвівся й заходився крокувати по кімнаті. На його обличчі відображалися задума й непевність.

— Що ж, можливо, — відповів він. — Не знаю, чи цінна ця думка, проте… Мені не дає спокою ідея, що спала на гадку, коли я їхав потягом із Дувра…

— Яка ідея? Якщо дівчинка жива, вона десь є…

— Так, справді, вона десь є. Ми вели розшуки в паризьких школах. Облишмо цей напрямок, а натомість пошукаємо в Лондоні. Ось, власне, моя пропозиція — пошукати в Лондоні.

— Тут багато пансіонатів, — мовив містер Керрісфорд. Він раптом стрепенувся, пригадавши дещо: — Між іншим, один пансіонат — просто по сусідству з нами.

— От з нього і почнемо, якщо вже він так близько.

— Ні, — сказав Керрісфорд. — Там є одна дівчинка, що зацікавила мене. Але вона навіть не учениця. Крім того, вона дуже смаглява — навряд чи донька бідолашного Кру мала б таку смагляву шкіру.

Можливо, саме цієї миті знову подіяли чари. Здавалось, що саме так і було. Що ж інше могло привести до кімнати Рам Дасса саме в цю мить, коли його господар вів розмову? Ласкар шанобливо поклонився, приховуючи в своїх темних, сяючих очах вогники захвату.

— Сагібе, — мовив він, — дівчинка прийшла. Дівчинка, яку Сагіб жаліє. Вона принесла мавпочку — бешкетниця втекла і по даху залізла на її горище. Я попросив дівчинку лишитись. Подумав, що Сагібу буде приємно побачити її та поговорити.

— А хто це? — поцікавився містер Кармайкл.

— Одному Богу відомо, — відповів містер Керрісфорд. — Та дівчинка, про яку я згадував. Прислужниця в пансіонаті.

Він махнув рукою Рам Дассові і звернувся до нього:

— Так, я би хотів її побачити. Приведи її.

Потім містер Керрісфорд повернувся до Кармайкла.

— Доки вас не було, — пояснив він, — я був на межі відчаю. Дні стояли похмурі й, здавалось, тягнулися безкінечно. Рам Дасс розказав мені про злигодні, в яких живе ця дитина, і разом ми вигадали романтичний план, як їй допомогти. Може, це було не надто по-дорослому. Та завдяки нашій вигадці я мав чим відволіктися. Але без допомоги спритного, безшумного жителя Сходу, Рам Дасса, цей план не спрацював би.

Тут до кімнати ввійшла Сара. Вона тримала мавпочку на руках — тваринка явно не збиралася злазити з її рук самотужки. Мавпочка тулилась до дівчинки і верещала. Сара розчервонілась від хвилювання — було так дивно потрапити до кімнати індійського джентльмена.

— Ваша мавпочка знову втекла, — промовила Сара своїм приємним голоском. — Минулої ночі вона пробралась до мого вікна. Надворі було дуже холодно, тож я вирішила її спіймати. Я б іще вчора принесла її назад — проте було вже надто пізно. Я знаю, що ви хворієте, тож не хотіла вас турбувати.

Індійський джентльмен затримав на дівчинці зацікавлений погляд утомлених очей.

— З вашого боку це було дуже завбачливо, — зауважив він.

Сара поглянула на Рам Дасса, що стояв біля дверей.

— Віддати мавпочку ласкарові? — спитала вона.

— А звідки ви знаєте, що він ласкар? — усміхнувшись, запитав індійський джентльмен.

— Я знаю, хто такі ласкари, — мовила Сара, передаючи мавпочку, яка пручалася. — Я народилась в Індії.

Індійський джентльмен миттю виструнчився і змінився на обличчі. Сару на якусь мить приголомшила така разюча зміна.

— Ви й справді народились в Індії? — вигукнув він. — Підійдіть сюди, — додав індійський джентльмен і простягнув дівчинці руку.