— Якби ж я запитав, як тебе звати, коли давав тобі той шестипенсовик! — похитав головою він. — Ти б сказала мені, що тебе звати Сара Кру, і тоді ти відшукалася б за одну секунду!

Саме в цю мить увійшла місіс Кармайкл. Вона була дуже розчулена і зненацька обійняла дівчинку й поцілувала її.

— У вас вигляд, як у зачарованої, бідна дівчинко, — мовила вона. — І це не дивно.

Сара розмірковувала лише про одне.

— А він, — сказала вона, кинувши погляд на зачинені двері бібліотеки, — він зрадив мого батька? Прошу, скажіть мені!

Місіс Кармайкл заплакала й поцілувала дівчинку ще раз. Вона відчувала, що зараз цілувати її слід дуже часто, адже бідолашну ніхто так довго не цілував.

— Він нікого не зраджував, мила моя, — відповіла жінка. — І він не втратив гроші, що належали вашому батьку. Він лише думав, що так сталося. А тому, що він дуже любив його, горе підкосило містера Керрісфорда і на якийсь час відібрало розум. Він ледь не помер від запалення мозку, а коли через багато днів почав поступово одужувати, ваш батько вже помер.

— І він не знав, де мене шукати, — пробурмотіла Сара. — А я була зовсім поряд.

Їй не давала спокою думка про те, як близько вона була весь цей час.

— Він думав, що вас віддали до школи десь у Франції, — пояснила місіс Кармайкл. — Та ще й хибні сліди весь час заводили в оману. Він шукав вас повсюди. А коли бачив, як ви проходите повз його дім, така сумна й занедбана, навіть і не здогадувався, що ви — донька його бідолашного друга. Проте йому було вас шкода, і він хотів чимось допомогти. Він сказав Рам Дассові пробиратись крізь віконце на ваше горище і приносити речі, що поліпшували вам життя.

Сара відчула себе дуже втішеною — її вигляд миттю змінився.

— То це Рам Дасс приносив усі ці речі? — вигукнула вона. — І це був план індійського джентльмена? Це він втілив мої мрії в життя?

— Так, моя дівчинко, так! Він має добре серце, тож перейнявся вашою долею заради Сари Кру.

Двері до бібліотеки відчинились, і на порозі з’явився містер Кармайкл. Він жестом підкликав до себе Сару.

— Містеру Керрісфорду вже краще, — сказав він. — Він просить вас зайти до нього.

Сара не примусила чекати на себе. Індійський джентльмен уважно дивився на неї, коли вона заходила, і помітив, що її обличчя просто сяяло.

Вона зайшла і спинилась біля його стільця, схрестивши руки на грудях.

— Це ви присилали мені всі ці речі, — веселим голосом, сповненим радості, промовила вона, — усі ці чудові-пречудові речі? Це були ви!

— Так, бідне моє дитя, це був я, — відповів він.

Індійський джентльмен був слабкий і знесилений тривалою хворобою та клопотами, але дивився на неї поглядом, який вона пам’ятала в батькових очах. Люблячий погляд, у якому світилось бажання обійняти. І дівчинка опустилась на коліна перед ним, так само, як колись опускалась на коліна перед своїм батьком — у ті часи, коли вони були найкращими друзями у світі.

— То це ви були моїм другом, — сказала вона. — То це ви — мій друг!

Вона схилила обличчя до його схудлої руки й раз за разом її цілувала.

— Він повністю одужає за три тижні, — спостерігаючи збоку, промовив містер Кармайкл до своєї дружини. — Поглянь на його обличчя.

І правда, він змінився. Поруч із ним була «маленька хазяєчка», і тепер багато що слід було обдумати і спланувати. Першочерговою справою була міс Мінчін. Треба було зустрітися з нею, щоб розповісти про зміни, які відбулись у житті її підопічної.

Сарі більше не дозволили повертатись до пансіонату. Індійський джентльмен дуже наполягав на цьому. Вона повинна лишитися тут, а містер Кармайкл сходить на зустріч із міс Мінчін сам.

— Я рада, що не мушу повертатись, — зізналася Сара. — Вона дуже розізлиться. Вона не любить мене. Може, це моя вина — бо ж і я не люблю її.

Та на превеликий подив, міс Мінчін зняла з містера Кармайкла обов’язок приходити до неї — прийшла сама, розшукуючи ученицю. Їй для чогось знадобилася Сара, і на запитання, де вона, міс Мінчін почула приголомшливу відповідь. Покоївка бачила, як дівчинка скрадалась, приховуючи щось під одягом, а потім піднялась по сходах до сусіднього будинку, і зайшла туди.

— Що це означає? — кричала міс Мінчін до міс Амелії.

— Я навіть не знаю, сестро, — виправдовувалась міс Амелія. — Хіба що вона заприятелювала з тим джентльменом, бо він теж мешкав у Індії.

— Це так на неї схоже — нахабно увірватись, щоб спробувати завоювати його симпатію, — пхикнула міс Мінчін. — Вона там уже дві години. Я цього не допущу. Піду туди, поцікавлюсь причиною такої поведінки і примушу її вибачитися за вторгнення.

Сара сиділа на підставці для ніг біля містера Керрісфорда й слухала, як він розповідає їй одну з багатьох історій, які, на його думку, їй слід було почути, коли Рам Дасс повідомив про відвідувачку.