Шрифт:
Павло підходить і легенько, мов маленьке горнятко, чимось дорогоцінним наповнене, бере Соломчину руку до своєї й, оглянувшись, до своїх вуст підносить.
4
Те на другий день Різдва сталося. Те, що мусило статися. На вулиці Соломійку перестрів Павло, як од гостин у тітки Варки вертався.
Промовив просто, але явно хвилюючись:
– Завтра старостів зашлю. Скико мона ждати? Хіба ти цього не хочеш?
Соломійка запитання зігнорувала. Тільки видихнула:
– Засилай, якщо вже так не терпиться.
І пішла, плечиком здвигнула, начеб од здивування – мені то що, твоє, парубче, діло свататися. А коли тре’, то ще гарбуз десь і знайдеться, ни всі за осінь та половину, вважай, зими витратили.
Зима ж того року була довгою. Спершу морозною і сніжною, а після Різдва замість того, щоб готуватися тріщати на Водохрещу, у середині січня обернулася в справжню весну, з теплою погодою і великою водою. Саме перед Різдвом, десь за три дні до нього, Соломійка побачила, як набухає, бубнявіє гілочка. Як розпухають бруньки. Вона теж відчувала, як серед зими у її тілі зріє весна. Хапалася мимоволі за груди, що здавалися випуклими більше звичайного, а вночі руки самі тяглися до живота й нижче.
У такі хвилини Соломійка шептала молитви, ті, які знала від мами, від бабусі й від отця Андронія. Намагалася прогнати гріховні думки. Али чула й те, що колись прочитала в Біблії, яку дав було батюшка і яку потім принесла матушка Єфросинія, бо казала, що панотець їй заповів:
Що яблуня між лісовими деревами,то любий мій між синами!У його холодку, що так бажала, я сіла,і плід його був солодкий моєму піднебінню.Він увів мене в бенкетний покій,і любов – стяг його надо мною.Підсильте мене тістечками виноградними,яблуками мене одушевляйте,бо я з любові знемагаю.Ліва рука його під головою в мене,