Раз спинилася. Біля колодязя, що неподалік полапської дороги стояв, для подорожніх якраз і призначений. Відро на ланцюгу вниз спустила й витягла. Жадібно воду пила. Холодна-холодна, зуби ломить.

Враз подумала – тутечки й переночувати мона. Завтра ж далі піде. Проте поборола спокусу.

«Господи, – подумала. – Хоч би кого стріти. Міг би й Василько навстріч виїхати. Ци всі уже там в селі мене чужаницею щитають? За що, Боже?»

Мусила йти далі. Підвела голову – зір на небі побільшало. Де тепер та, перша зірка неїна, не вгадати. Та від того багатозір’я начеб стало затишніше на душі.

«Де ж місяць?» – тико подумала.

Але тут між зір чиєсь лице проступило. «Боже», – мало не скрикнула. І перш ніж сховалося те лице, мовби у міжзір’я віддалилося, Соломійка таки скрикнула. То було обличчя Тараса, Тарасика, братика старшого, од якого другий рік ні звісточки, ні привіточка. Десь там, по другий бік війни, брат. І може, хоч на хвилю вирішив показатися…

Долинув з глибини лісу плач, а чи спів. Далекий, а від того ще тужніший. Зимно за плечами зробилося. Треба йти крізь ніч, раз їй доля життє судила.

Десь за версту од колодязя почула Соломійка попереду себе дивний цокіт – цок-цок, цок-цок… Скоро зрозуміла – хтось на коні навстріч їде. Онде й силует крізь темінь проступає. Коня й вершника на коні. Може, сховатися у лісі? Соломійка робить порух убік, али спиняється. Будь що буде, пусля того, що вдень пережила, ци ж їй боятися?

Та все ж коли вершник зовсім близько перед нею постає, виростає високий, здається, аж за ліс вищий, Соломійка сахається, робить зновика рух убік, на узбіччя. Мо’, пощастить утекти?

– Соломко! Соломієчко!.. Куди ти?

Вона здригається. Тепла хвиля радости заливає груди. Голос… Голос брата. Василько, Василечко її любий!

А Василько з коня зіскакує, її міцно обіймає.

– Жива!

Рясні сльози в обох. Пригортання. Тіла обох здригаються. Василько зрештою підсаджує її на коня.

– Воронок, – шепче ніжно Соломійка.

Нагинається до гриви. Кінь, пізнавши її, радо форкає.

То була найщасливіша дорога в Соломійчиному житті. Хотів брат чвалом коня пустити, та Соломійка спинила – не тре’, вона боїться. Насправді їй хотілося довше бути з братом. Отак, притиснувшись до нього. Відчувати його руку поруч своєї. Гладити цю руку, покалічену, та від того ще ріднішу.

Од Василька й дізнається: поїхали дівчата з Герасимом та Пилипом того, що Руфина сказала – німець неї одпустив, а Соломійка сама з ним пуйшла, у городі, казала, й заночує. Любка те їм переказала, як торбину з одежею принесла.

– Що? Як вона могла? Підла Руфка. Руфка підла! Та я ж…

Соломійка б’є Воронка кулачком в бік. Од злості, образи великої, прикрості й жалю. Заливається слізьми.

– Не плач, – Василько обіймає сестру. – Я ж не повірив… Того й поїхав…

– А мама з татом?

– І вони не повірили.

– А Петро з Павлом? Вони знають?

– Якщо повірять – дурні будуть. Найдеш собі гинших. Хіба мало хлопців у нашім селі? Та за тебе цілі бійки устроюють…

– Бійки?

– А то ти не знала?

– Їй-Бо, не знала…

Соломійка веселіє. Тре кулачком око, долонею сльозини визбирує.

– Та ж Тиміш Свербів Петра на бійку викликав. А потім і Павлика.

– Он як… Ну, Тиміш раз мене хтів додому проводжати… Та хлопці не дали…

– Отако воно, Соломочко. А я ж…

Брат мовчить довго-довго. Соломійка каже йому про те, що з нею приключилось.

– Бідолашна моя…

А вже десь через верству:

– Я ж люблю Руфинку…

– Що? Цюю погань?

– Ну… Вона не була поганню… У вічі мені лізе… Хтів би забути – та не можу… Ой, не можу, Соломочко… Сестричко…

– Васи…

Брат, її любий брат, її Василько, Василечко, виявляється закоханий у вирву Руфину! Світ перевертається. Содом і Гоморра! Як же він міг?…

– Пусти мене…

Соломійка шарпається, хоче зістрибнути з коня.

– Куди?

– Я далі пішки піду… Вже недалеко…

Соломійка, може, і вирвалася б, але тут вони почули звук. На дорозі, за плечима. Явно їхала машина. Звук наближався, гучнів.

– Давай-но ліпше звернемо убік, – сказав Василь. – Береженого й Бог береже.

Стоячи в придорожнім сосняку, побачили, як проїхала вантажівка. З солдатами чи поліцаями в кузові.

Пізніше дізнається Соломійка, що те рішення братове врятувало їм життя. Бо Геник і його мати, поміркувавши, вирішили сказати німецькій владі правду. Тобто майже правду. Що бачили, як пан солдат Ганс-Йоахім, який у них квартирував, привів до себе якусь дівчину. Судячи з виду, сільську. Мати Геника розказала, як подавала їм обід. Потім вони удвох лишилися, а тоді якийсь грюкіт почули з кімнати пана Ганса-Йоахіма. Зойк. І побачили, як та дівчина з хати вибігла.