– Він каже, тоді гамериканці поможуть, – Соломійка таки не витерпіла і своїх п’ять грошів у балачку вставила.

– Де теї гамериканці – за морем-окіяном, – змахнув тато Антін рукою. – Не вельми воне кладку сюди захочуть прокладати, так мені хлопський розум підказує. А як германця поб’ють, то вже й петрів та іванів з лісів візьмуться викурювати. Його то, може, вб’ють…

– Тату, – зойкнула Соломійка.

– А не вб’ють, то в Сибєр повезуть, – батько. – Ти ж бачила, до вуйни ни вельми цяцкалися з тими, хто скоса на їхні шапки з коминами [43] дивився. То як будеш Петровою жінкою, думаєш, пожаліють? Диви, й нас туди ж потягнуть. Оно й так ті голодранці ледь в кулаки не записали. А Павло, скажу тобі, хлопець розважливіший, у політику не лізе, чує моє серце, й хазяїном добрим буде, оно сам, щитай, собі воза зробив, і драбиняка, і штильвагу вистругав. І тебе любить, бачу ж, оком сонце тобі на долоні подає. Так що будеш як за кам’яною стіною. Отака моя батьківська порада, – докінчили тато.

– Геть ви-те, таточку, все по поличках розклали, – сказала Соломійка і з-за столу, сердито мискою брязнувши, піднялася.

Коло дверей озирнулася:

– За пораду дєкую, тико у вашої дочки ще й свій розум є. А присилуєте, то ліпше вже в старих дівках лишитися.

І тут відчула, як об ногу щось тернулося. Босик, окаянний котяра, ніби щоб неї навмисне позлити.

– Ну, ти холера хвостата, – Соломійка вже вправду сердито ногою турнула кота-насмішника.

– А кіт то чим завинив? – мама озвалася.

Соломійка нібито й нагнівалася, али татові слова непомітно стали проростати у її душі. Так проростає вчасно кинуте в ґрунт зерно – тоді, коли вже зерно стало переспівати, та ще зберегло снагу, щоб дати нове життя, а земля, що зібрала достатньо вологи, ще не віддала її надрам і не випарувала у вись. З таких зерен виростає найбуйніше колосся і розквітають найпишніші ружі.

Справді-бо, якось наче непомітно, али зримо вона із політка, підлітка, дівчиська, що й з вечорниць та гуртів дівоцьких було проганяли – мала ще, підрости – вигналася у буйну, намальовану самим Творцем квітку-дівоньку. І побіг уже такий-бо рік, а то в селі майже стара дівка. Оно скіко ровесниць за ці останні два роки повиходило заміж, незважаючи на війну та непевний час – і Любка, і Вірка, і Настуня, Тонька Бурина, і Юстинка Петрусьова… Ой-ойєчки, до десятка весіль відгуляли за німецького часу в Загорєнах. Ще підганяло дівчат до шлюбного вінця те, що заміжніх на німецьку каторгу, в той їхній рейвах ни брали, хіба попадали в облаву в місті ци більшому селі. Двічі й Соломійка була дружкою – у тої ж Вірки та Перкальової Танаски – несподівано на другий куток покликали – а сама ходила, як мовиться, з нерозплетеною косою. Із ровесниць, щитай, двоє їх і лишилось у дівках – вона та Руфина. Двоє найвродливіших. До обох сватались – ну, Соломійка мусила дати одкоша, гарбуза піднести, бо слово дала двом – оте «сама скажу, кому сватів засилати». А не могла сказати, навіть півсловечка вимовити. Часом спадало на думку, що обох – Петра й Павла – не любить. Скрикувала аж, раз нігтем мало долоню не роздерла…

Руфина вела свою незрозумілу, каверзну гру – не тико з Васильком, серце якого вже вмирало-варилося в пекельному казані. Руфина погулювала, мова йшла в селі, й з ровесниками, й старшими парубками, перестарками, а раз Любка – тобі, Соломко, тико пуд секретом – повідала, як застала їх з Трохимом Круньовим, що рік як удівцем став. Ти б побачила, Соломко, що вироблєли, хі-хі, дай-но вухо, бо так встидно.

Соломійка ж далі була незайманою. Бачила, як пусля вечорниць, досвітком паруються, як, було, гуртові улежанки робели… Вона ж віджартовувалась, часом і по руках, задалеко простягнутих, била. Петрусь і Павлусь могли й обійняти, пригорнути, поцілувати, навіть у щічку, не то в губоньки-уста, та далі і їх не пускала. Навіть за пазуху.

А всередині дедалі дужче млоїло, народжувався, розростався вулкан, який прагнув виходу. Не раз розпашіла уже й прокидалася серед ночі, а рука сама тяглася кудись униз, аж губу закушувала, а часом і по тій руці себе била.

І Людку, і Вірку, і Тоньку мовби ненароком питалася – як то з чоловіками, солодко ци не вельми, і бачила, як при цім особлива поволока їхні очі облягала… Любка цеї осені вже й понесла. А ще раніше – Вірка. І до баби Насті Луцихи йти Любка збиралася.

А вона… Чого ж вона ждала?

Сама скаже?

Али кому?

Петро, як у теї повстанці, у тую партизанку подався, то й бачила тильки два рази. Раз на вечорниці забіг, жартома гвера наставив – мобілізація дівчат, каже, в армію повстанську, школу сестринську одкрели, десь там у Колках, де українська власть.

– А я й піду, – Танька Лукіська.

Руки в боки й очима – ой, не любовні іскри.

Тоді ж тихо спитав Петрусь неї, Соломійку:

– А ти б до нас пуйшла?

– Ни знаю, – чесно сказала.

Якось посмутнів він. До Павла підійшов.

– Хазяюєш все? Ну-ну, хазяюй, та Соломочку мені бережи. Ци, мо’, весіллє задумали? То покликати ни забудьте, дружбан усе-таки.

Якась нова інтонація, навіть новий придих, коли ті слова вимовлєв, з’явились у Петра.

Не раз думала Соломка – а що, як уб’ють справді? Оно коли другий раз до хати їхньої забігав, рука була перев’язана – ат, дряпнуло, каже.

Татові слова, між тим, проростали. Бо… Бо хотілося, Соломійка й сама боялася в тім собі признатися, пекуче хотілося звичайного дівоцького й жіночого щістя. У неї, вирішила, не троє, як у мами, шестеро дітей буде. Усі вродливі й доладні, хазяйновиті й розумні.

Павло, відколи друг-суперник у ліс подався, вів себе спокійно, не надто залицявся, хоча, коли стикатися доводилося, та на вечорницях, а то й на вулиці – обдавав набагато жагучішим поглядом.

Оте… Петрове: «То покликати на весіллє ни забудьте» неприємно різнуло Соломійчине серце. Якоюсь незнаною раніше погордою од тих слів війнуло. Холодним вітерцем, що остужує не тильки щоки.

Вона тоді йшла і відчула, як сльоза щокою потекла. Та тернула щоку рукою, спинилася, подумала: «Чого ти, дурна, так переживаєш? Мо’, ти йому й не потрібна? Авжеж, не потрібна, раз ліс вибрав».