Обвіяв щоку вітерець осінній, певніше пішла Соломійка далі.

Ни знала тико, що то гордість дівоцька за нею чимчикує і намагається сердитим пирханням заглушити скавуління її серця.

Дурного серця.

Али ж чи дурного?

Тепер вирішила – хай доля сама покаже, що вона для неї вибирає.

На Катерини рано-ранечко встала, пушла в садок і, щоб нихто ни побачив, зрізала вишневу гілочку. Перед тим проказала і слова молитви, до Богородиці звернуті, а потім і свої, заповітні:

– Подаруй, матінко, для серця мого втіху, пригорни ясним сонечком та вітерцем тихим. У тебе прошу, свята Катерино, [44] і в тебе, преподобна Маланко.

Так промовлєла, бо ж гілку у воду належало поставити. І якщо розквітне, зацвіте до Маланки, [45] то судилося цього року весільний вельон вдягнути, як гілочка вишнева, у біле вбратися.

Не перший раз Соломійка зрізувала чи надламувала вишневу гілку. Третій. Два попередні гілка у воді листочки розпускала, а от цвіту не було. Не судилося. Тож на третій було сподівання.

На порозі з Васильком зіткнулася. А той халамидник, хоч і не малий вже, а парубок-підстарок, щитай, завів, пику на дві гармошки скособочивши:

– Ой, гілочки та цвіточки, на весіллє веляночки.

Ну, Соломійка в боргу не лишилася – кулачком братикові межи плечі тузнула, хай знає, як смішки на вгороді продавати. Гілочку за спину сховала, а в хаті у заздалегідь приготований (обійдуться й без нього) маленький збаночок, з темно-синьої глини, поставила. Налила води та за фіранку, на віконце, до сонечка, що з-за хати виглєнуло, до Соломійки підморгнуло: поможу тобі, дівонько.

Ну, а далі й на Катерини, й на Гандрія [46] було, як і завше, їхнє дівоцьке гаданнє. І тут – диво-дивне – штири рази у Соломійки на їдне вийшло. Перший раз, як пампушок напекли, а до пампушок кожна з незаміжніх дівчат свою маленьку стрічечку прив’язала. А тоді до хати занесли псиська Мотрунчиного, голоднющого, бо ж цілісінький день узаперті просидів, аж вити з голодухи почав. Мотрунчиного, бо ж у Мотрунки як-не-як уже восьмеро дітей у сорок літ, то теж прикмета ни злецька. Пес, як голову, рядном накинуту, одкрели, очманіло очима повів, а тоді до викладених рядочком пампушок кинувся. І першою… Першою вхопив Соломійчину пампушку, аж зубами з радості клацнув, хоч пампушка й ни скраю лежала. Дівчата в долоні заплескали:

– Першою, першою, Соломко, заміж вийдеш.

– Диви, ще й цієї зими.

Ну, в Соломійки – серце тьох, мов соловій серед зимного вечора до хати залетів. Як псисько чергу встановив, кому в якім порєдку заміж йти, схрумавши пампушки всі до їдної, дівки з вереском та плесканням в долоні на вулицю висипали. Тепер по селу належало пройтися кожній окремо, крадькома під вікна хат, що гасовими лямпами ци й скіпками блимали, та послухати, що там говориться.

Соломка до Тиндурів пробралася й як услухала, то вдруге серце з грудей мало не вистрибнуло. Бо Тиндуриха до свого Федька сказала:

– Та йди вже, п’янюго, хоч дров до печі принеси, як худобину жінка мусила годувати та напувати… Гандрія він, бач, анциболот, свєткував…

Соломійка ни стала ждати, коли Федько вийде з хати, геть вистрибом побігла. Бо ж оте словечко «йди» означало, що вона рік за Гандрієм замуж вийде. Гірше було б, якби почула: «Сиди!», що значило – дома сиди, в дівках ще зоставайся.

А тоді попрямувала сільськими вуличками – їднею та другою. І таки встрітила чоловіка, що дибцяв, похитуючись.

– Доброго вечора, – привіталася. – З Гандрієм вас.

– І тибе тоже з тим же. Я троньки погандріївся.

– А як вас звати, діду?

– Та хіба ти впилася тоже, дівонько, що двоюрідного брата свого свекра ни впізнаєш?

Соломійка, звісно, впізнала дєдька ци діда Павла. Павла! Он як! І хоч ім’я він не назвав, та вона й без того знала. То її судженого таки звати Павлом?

Ну, а як вернулися дівоньки з вечірніх походеньок – хто радий-радісінький, а котра й з сумними очима, то стали на стіл пампушки та щойно зварені вареники з бульбою та капустою виставлєти. Теперка мусили хлопці зі шкаликом горілки та огірками прийти. Ну, а хто перший до хати ступить, той суджений для дівчини, що їй першою заміжжя нагадано – така є прикмета.

Першим ступив… Блискавка сяйнула перед Соломійчиними очима, яснішим світло лямпи зробила, гнота ще сильніше запалила. Бо до хати ступив Павло, Павлусь неїн, у кожушку святошнім і шапці смушковій. Очі як дві зорі світяться.

– Уря-ря! – Безпосередньо, радо по-новодівоцьки плеще в долоні Параска Цвіркунова, котру тилько на Катерину лишень, як штирнайцятилітню, до їхнього гурту прийняли. – Соломка! Соломка! Соломинка!

– Та ж мине Павлом звати, хіба забула? – вдавано сердиться парубок, а дві зорі з його очей на Соломчині щоки вже присіли й висіюють звідтіля.