Слова про дівчину підтвердили й сусіди. І колега по службі бачив здалеку, як єфрейтор Катценберґер вів до себе на квартиру якусь дівку. Тож усе виглядало правдоподібно. А сліди Геникового блювання вже були знищені, як і сліди його пальців на молотку. Німці почали шукати вбивцю. Убивцю німецького солдата шукали по всіх селах. Приїхали – німецький офіцер і два поліцаї – разом з матір’ю Геника і Геником, який сказав, що теж бачив дівчину, бо заносив їм з постояльцем каву і добре її запам’ятав, і в Загоряни. Усіх, хто був тієї неділі на ярмарку, за наказом старости викликали до колишньої гмінної управи. Дівчата, а серед них і Соломійка, стояли і тремтіли. Найбільше, звісно, Соломійка. Геник проходив уздовж їхнього вишикуваного ряду. Вдивлявся в дівочі обличчя. Страхом наповнені також. Ледь-ледь всміхається Руфина. Ось і Соломійчине бліде лице. Вона чує, як гучно гупає її серце, готове от-от вискочити з грудей. Паморочиться голова. Пильно дивляться ледь примружені Геникові очі. Зустрічається поглядом з ним. Господи!

– Тієї дівчини серед цих немає, пане лейтенант, – каже хлопець.

«Мене немає», – думає Соломійка.

У очах хлопця вона побачила тривогу і захоплення. А якби вказав на неї? Чи сказала б вона, що то він убив насправді?

Іде перед їхнім дівочим рядом жінка, мати того міського хлопця. Її очі пропікають Соломійку наскрізь. Вона не знає того, що знає ця жінка, що сказав німецький лейтенант – якщо не знайдуть убивцю, розстріляють їх обох. Вказати – є якийсь шанс на порятунок. Соломійці здається, що вона чує зойк цієї жінки, котра любить свого сина. Хоче його порятунку.

Вона не знає, що Геник готовий убити всіх: матір, лейтенанта, себе. Він близький до істерики, хоч зовні спокійний.

– Мій син правду каже, гер лейтенант. То зовсім інша дівка була. Їдемо далі.

Соломійка чує голос матері Геника і думає, що вона, Соломійка, фройляйн Саломея, от-от упаде. От-от грюкнеться на підлогу. І тут чує, як її руку стискає чиясь рука. То рука Руфини.

– Я не просила тебе мене рятувати, – то крик Руфини в хаті, де вони зібралися на вечорниці.

– Просила, – Любка каже. – Хіба не ти казала: «Зробіть же щось, дивчєта»?

– То вбийте мене, як ви такеї добрі, а я така погана!

У гніві, істериці, розчервоніла й розпатлана Руфина ще красивіша, вродливіша. Велика, жива, пишна ружа. Соломійка не тримає на неї зла й каже про те всім. Тильки на Василька поглядає крадькома. За нього болить серце. Бо бачить – брат любить, ой, як любить, нестямно кохає цю окаянну Руфину.

Руфину, що після слів Соломійки про прощення йде до неї й пригортає. І далі веде себе так, мовби нічого поганого не було.

Ту Руфину, котра – виходять гуртом з вечорничної хати – опинившись поряд з Соломійкою, мовби ненароком відтягає вбік, тоді каже стиха:

– Шкода, що німець тебе не пом’яв. Не була б такою гордячкою.

– Я – гордячка?

– Авжеж. Так і пре гордість. Бач, вона благородна цяця. Ненавиджу.

І в темряві видно, як блищать неїні очі. Кішки, що йде на полювання, а мо’, й вертається з нього. Цяя кішка нахиляється до Соломійчиного вуха і шепче:

– А твій братик сохне по мені, ой, як сохне.

– Неправда, – видихає Соломійка.

– Правда, подруго, правда. І ти те знаєш. Тико ж він калічка. Душа сохне, а рука всихає.

Руфина відбігає, бо, може, боїться, що Соломка кинеться на неї.

– Що вона тобі сказала, цяя видра?

То вже Петро поряд. А раз Петро, то й Павло мусить бути. Жодним словом не дорікнули за щось хлопці. Павло тико сказав на другий день, як з міста вернулася:

– Ми нічому не повірили.

– А то ваше діло, – гордо кресонула своїми блакитними очицями, а душа заспівала й полетіла на небо, як пташка, котру на волю з клітки випустили.

Любов брата до Руфини – єдине, що ятрить Соломчину душу. Ще хіба тривожить те, що сама ніяк вибрати не може між закоханими в неї (до кінчиків вух, каже Василько) Петром і Павлом. Петрусем і Павликом. І долею, що як два дерева, котрі зрослися і ніяк розлучитися не можуть, як ота верба роздвоєна, що росте на краю городу, коло калабані, в якій перуть і полощуть вони з мамою. Здалеку мовби одне дерево, а зблизька добре видно – дві вербиці-сестриці.

А час, проте, несе на своїх крилах їх утрьох. Як і закоханого Василька, і нелюблячу Руфину. Минає зима, весна, літо. Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку. Викликав неї надвечір з хати, стоїть весь виструнчений, аж тремтить, мовби молоде деревце на вітрі, хоч вітру й нема, тихий літній вечір просить їх нахилитися одне до одного.

– У ліс я йду, Соломочко. Тре’ за Україну боротися.

– А без тебе не обійдуться?

– Та нє, так вроді виходить.

По-дитячому, геть по-дитячому шморгає носом.

Щемно-щемно на душі у Соломки.

І гордо – не вона перша у партизанку, в повстанці хлопця свого проводжає, вже й підсміюватися дівчата почали. Тепер навіть кажуть: хто не йде – у того душа ляська альбо германська.

– Удвох ідете? – питає.

Петро зітхає. Бере її за руку. Легенько стискає пальці.