— Назад! До 17 століття! Отам наші лицарські, отам наші національні, отам наші сякі-такі он які традиції! Що теперішнє?! Що сучасне?! Он тоді були лицарі, а ми нащадки їхні!

Чиї вони нащадки, ми вже знаємо! І ви всі добре знаєте…

Прапрапращур їхній, — пан Іуда Іскарійотенко. Це їхній, сказать би, родоначальник.

З нього все й пішло.

Тридцять срібляників — це їхня і ідеологія, і філософія.

Це — всім відомо.

Ми не про це зараз.

Хотілося поговорити про минуле й про сучасне.

Ніхто, ясно, минулого не закреслює, і ніхто минулого не перекреслює.

Минуле — минуло. Було й одійшло.

Було минуле — славне: про нього згадуємо з гордістю.

Було минуле — погане: за нього червоніємо.

А от наряджати сучасне в шати чи 15, чи 17 століття, — давайте з вами подумаємо, що з того вийде…

Візьмемо, приміром, трактор…

Може, й знайдеться де-небудь несповна розуму людина, що галасуватиме:

— Не хочу трактора! Хочу — соху!

Таку людину — кожний це скаже — лікувати треба.

Ми за трактор! Та й ви всі за трактор.

Так от і уявіть собі тракториста у широчезних, як море, синіх штанях, у високій баранячій, із шликом, шапці й з люлькою-зіньківкою в зубах.

Підходить такий тракторист до трактора й співає:

Правда, здорово підходить?

Та це ще ж і не все!

З першого ж кроку буде аварія…

Як тільки візьметься такий тракторист заводити трактора, — нате вам: — Мотор — гр-р-р! Завідник (чи як там його?) чіпляється за широчезні, як море, штани й вириває матню. Трактор стоїть, роботи нема.

От вам і нарядіть сучасне в минулу «традицію»!

Навіть для самостійної державної дірки широкі штани не підходять: зачіпатимуться ж, як у ту дірку тікати чи з неї, озираючись, вилазити.

Та багацько можна було б навести прикладів щодо цього.

Усяка нормальна людина розуміє, що «всякому овочу своє місце…» Але ж це — нормальна людина розуміє…

Минуле — минуло…

В сучасному — живемо й працюємо.

А думаємо про майбутнє. Про наше майбутнє, щасливе, вільне, у вільній сім'ї радянських народів, в Радянському Союзі.

Возрадуйся, самостійна державна дірко, возрадуйся і возвеселися: Гітлер, кажуть, ізнайшовся.

Далеченько, щоправда, аж в Іраку, — але ніби є. Про це я прочитав в одному єгипетському журналі.

— Так що, значить, це вам, братця, голодранці, усміхнеться доля.

Він, Гітлер, гетьманфюрер ваш самостійницький, прийняв іслам і тепер уже не німець, а щось таке, чи то араб, чи то арап…

Ходить там по пустелі й співає:

Та це ж вас аж ніяк, мабуть, не дивує, бо Гітлер увесь час був арапом-душогубом, а ви про це добре знали, бо й самі з того кодла, хоч і вважаєте себе за українців…

Арап — це щось таке наднаціональне.

Як його там ізнайти?

В цьому ми вам допоможемо.

Слухайте.

Як вилізете з самостійної державної дірки, озирніться, щоб вас котрась бабуся навильником не торохнула, та й беріть зразу попід шинель трохи праворуч і прямуйте на Грецію.

Чому, питаєте, на Грецію?

У Греції є такий генерал Вулгаріс. Як ви йому скажете, що шукаєте Гітлера, — він вам дасть по окрайцю хліба й по шматку грецької губки на закуску.

З Греції берегом ідіть на південь до Середземного моря, а там, перестрибуючи з острова на острів (архіпелагів там багато. Не забувайте цього слова. Так і питайте: «Де тут, мовляв, архіпелаги?»), вискочите в Єгипет.

Єгипет ви зразу впізнаєте по Хеопсовій клуні.

Серед Єгипту стоїть височенна-височенна така клуня, що її збудував фараон Хеопс.

Фараон — це на манір вашого кущового.

З Єгипту ви поза Хеопсовою клунею йдіть до Нілу.

Ніл — це річка.

Впізнати Ніл не тяжко: там дуже квакають крокодили.

Крокодилів ви не бійтесь — вони вас не займуть, бо вони падла не їдять.

Сідайте, отже, на крокодилів і перепливайте Ніл.

Переправившись, прямуйте до Суецького каналу.

Як дійдете до Суецького каналу, покладіть кладку й кладкою переходьте в Малу Азію.

Шукайте там Ірака.

Не рака, а Ірака! — затямте це.

Рак — це те, що лізе, а Ірак — це держава.

Скажуть, що Гітлер з Іраку перебрався в Аравію.

От ви й питаєте:

— Де тут Аравія?

Та навіть мале вам скаже, куди йти.