Оленка і переживала, й раділа водночас. Їй таки вдалося влаштувати мамі відпочинок на затишному курорті на березі Червоного моря. Мама спершу страшенно впиралася, навіть чути нічого не хотіла. Та бабуся її намовила. І от, сьогодні у неї літак. Мама приїжджає, і вони зі Славком їдуть її зустрічати на автовокзал. Мама вже знає, що в її донечки з’явився чоловік, але Оленка навіть не здогадується, якою буде її реакція на значно старшого чоловіка.

— Оленко, автобус приїздить за півгодини. Запізнимось, — почувся з кухні голос Славка.

Дорогою вони обоє довго мовчали. Оленка хвилювалась, а Славко не хотів їй заважати.

— А якщо… Як ти їй не сподобаєшся? — Не дочекавшись аналогічного запитання від Славка, сама спитала Оленка.

— А чого б це я їй не сподобався? — Чоловік різко смикнув головою і волосся звабливо розлетілось густими пасмами по чолі.

— Перестань, — Оленка штурхнула його вбік, — я ж серйозно.

— Я теж, — Славко отримав агресивний погляд від Оленки.

— Ярославе, — Оленка завжди називала людей повними іменами, коли не знала як впоратись із ними, — я не жартую. Для мене дуже важливо, щоб мати була спокійна за мене. Я ще ніколи…

— Що ніколи… — Славко зупинив машину на світлофорі, але не перевів погляд на Оленку. Він знав — вона хоче уникнути відповіді, але нічого не приходить на думку.

— Я ще ніколи не знайомила маму з чоловіками, — Оленчин голос прозвучав так винувато, що Славкові стало трохи не по собі. Він не вірив своїм вухам.

— Не може цього бути. Тобі ж не п’ятнадцять років. І ти така красива дівчина.

— У мене був хлопець в університеті… Правда зовсім недовго. Він не хотів знайомитись з батьками. Для нього я не була кимсь важливим.

— Оленко… — Славко повертав кермо.

— Тому, розумієш, мені дуже важливо, щоб ви порозумілися з мамою.

— А у тебе є якісь причини сумніватись у цьому?

Оленка задумливо похитала головою.

Авто під’їхало до автовокзалу.

— Он мама. У вишневому пальті.

Славко загальмував біля входу до великої будівлі, помальованої у бридкий синюватий колір.

— Я ж казав запізнимося.

Оленчина мама повільно повернула голову.

Оленка не втрималась і побігла обніматися-цілуватися. Вона скучила за матусею. Їй завжди здавалось, що пройшло кілька років, навіть якщо вони бачились лише вчора.

— Мамо, вибач, що довелось чекати, то я довго збиралась. Славко мене підганяв.

Оленка тримала маму за тендітні руки у теплих рукавицях.

Славко підійшов і, привітавшись, мовчки взяв сумки і поніс до машини.

— Це він, — йдучи слідом прошепотіла Оленка мамі на вушко.

У її голосі ковзнула гордість. Вона справді гордилась своїм Славком. Тим, що він такий сильний, мужній і правильний. Тим, що він кохає її.

Коли на другому курсі Оленка почала зустрічатись з аспірантом, мама дуже негативно відгукувалась про нього. «Оленко, це — не чоловік! Подивись який він худий і зелений, який незграбний, неорганізований. Та й ти йому не дуже потрібна», — дорікала мама.

Оленка й сама це знала, але мама відверто вигорнула усі її думки й перестороги. А тепер Оленці нема чого боятись. Її Славка важко було розкритикувати.

— Сідайте наперед, Ганно Максимівно, — Славко відчинив передні двері машини.

Оленка згадала, що забула їх познайомити.

— То ви вже заочно знайомі. Мамо, це — Славко. Славко — це моя мама, Ганна Максимівна.

Оленка встромила голову між сидіннями і голосно говорила. Їй здавалося, що її нечутно спереду.

— Дуже приємно, Славку, — жінка щиро посміхнулась. «Заможний. Он яка машина! Але вихований», — відзначила для себе Оленчина мама. Вона вважала всіх багатіїв виключно грубіянами і нездарами.

— Навзаєм.

Славко повернув голову до жінки і посміхнувся. Дрібні зморшки розбіглись біля його сяючих очей.

— Пропоную закинути речі до Оленки і поїхати кудись поїсти.

— Так, мамо, будемо святкувати, — радісно обізвалась Оленка.