Оленку не слухали руки, вона жадібно розірвала конверт. У щілинку виглядав білий аркуш. «Звичайний білий аркуш?», — Оленка намагалась себе заспокоїти.

На білому, майже прозорому папері, разюче чорною фарбою було надруковано «У нього є дружина і син. Не кради його у сім’ї».

Оленка довго вдивлялась у високі розтягнуті букви, наче намагалась читати поміж рядків. Але поміж рядків нічого не було. Нічого. Усе було чітко і зрозуміло.

«Можливо, лист адресовано не мені?», — Оленка обійняла коліна руками і підібрала під себе. Як вона хотіла, щоб зараз прийшов Славко, щоб усе пояснив, щоб усе було не так, як є насправді.

Вона вже знала, що цей лист призначено їй, адже вона одразу зрозуміла про кого у ньому йдеться. Вона відчула про кого йдеться. Відчула ще до того, як побачила цей незґрабний шрифт.

Чекати довелось довго. Надто довго. Оленка божеволіла. Спершу сиділа, як заворожена. Ні, вона не плакала. Вона не могла навіть плакати. Адже, щоб плакати потрібно мати почуття. А з неї враз вийняли усі почуття. Болісним хірургічним методом, без наркозу. Рана не боліла, бо після такого не виживають. Потім, трохи прийшовши до тями, Оленка намагалась себе чимось зайняти. Вона помила посуд, спробувала готувати. Але їй здавалось, це безмежно безглуздо робити прості речі, коли тебе вбили.

Нарешті у дверях заскреготав ключ. Оленці здалося, що він виривається, не хоче піддаватись замкові. Ключ не хотів, щоб Славко побачив Оленку. Адже її більше немає.

— Ти вже вдома? Може у кіно підемо? — Славко радісно сипав словами. Безглуздими, непотрібними, відстороненими, навіть образливими словами.

Оленка мовчки стояла посеред коридора і нервово посміхалась. Вона не могла вичавити з себе жодного слова, думки, як навіжені, метались у її голівці.

Славко роззувся і пішов до вітальні. Там на чайному столикові Оленка залишила лист. Чути було, як Славко застиг у сусідній кімнаті. Його атакували потворні чорні-чорні букви. Він одразу уявив, як його кохана читала це і що вона відчула. Йому стало соромно. Соромно і боляче, що він нічого не розповів їй. Що не зміг знайти у собі сили.

— Я знаю, знаю, — кричав він сам до себе.

Славко зайшов до кухні. Оленка стояла біля вікна. Спиною. Але він відчував, що її очі повні сліз. Тяжких тривожних сліз. Йому так кортіло притулити до себе її маленьке тільце, заспокоїти, приголубити, але він не був певен, що вона теж цього хоче. Уперше з моменту зустрічі з Оленкою, він не міг відчути її.

— Оленко!

По квартирі пішла глуха луна. Оленка захитала головою і напружила плечі.

— Говори!

Вона не хотіла повертатись, не хотіла його бачити. Але тільки тому, що відразу б кинулась до нього на шию і розцілувала б. Вона раптом усвідомила, що їй байдуже, що будуть говорити і думатимуть про неї. Більше за те, їй уперше у житті було байдуже, що скаже мама. Вона нарешті зустріла своє щастя і не хотіла втрачати його.

Славко чекав поки Оленка збереться з думками. Він підійшов до неї й міцно обняв за плечі.

— Сядьмо і нормально поговорім.

— Ні, — перелякано шепотіла дівчина.

Вона вже відчувала його тепло. Руки міцно затиснули її так, що їй було важко дихати. Оленка відчула невагомість і наважилась підняти очі. Славко дивився на неї. І у його погляді не було провини чи вибачення. Була тільки любов.

— Сідай, — Славко підсунув стільчик. — Я все тобі розкажу.

Оленка обійняла голову руками.

— Будеш заперечувати?

«Що я таке говорю?», — Оленці стало гидко від свого цинізму. Вона навіть злякалась, що образила Славка. Але потім згадала, що це вона ображена і гірко посміхнулась. Славко теж посміхнувся, їхні очі застрілились. Відчуття були ті самі, нічого не змінилось. Оленка полегшено зітхнула.

— Нема чого заперечувати. Я справді одружений, — Славко тяжко зітхнув і, присунувшись ближче до Оленки, взяв її за руку. — Одружений давно.

Оленка підвела очі. Їй стало так шкода Славка, він мучився, розповідаючи це.

— Ми познайомились зовсім молодими. На танцях.

Славко кумедно захитав головою. Оленка у відповідь теж посміхнулась. «Як все банально „на танцях“», — вона усвідомлювала, що починає ревнувати.

— Я в університеті вчився, вона вже закінчила училище. Кохання було шалене. Одного разу втік через вікно з дому. Мамі вона не подобалась, — Славко занурився у спогади. Важко було зрозуміти чи він сумує, чи йому приємно пригадувати. — Але я завжди був норовливий. Як сказав, так і буде.

Оленку вже починала затягувати розповідь. Вона розуміла, що все це у минулому, це не має жодного значення. Їй стало прикро, що вона сприйняла все так близько до серця. «Дурнуватий жарт»,— майнуло в Оленчиній голові. «Але ж то був не жарт, адже Славко сам підтвердив, що справді одружений».

— Я пішов до армії, а з мамою домовився що, якщо Валя мене дочекається, то буде весілля. Вона дочекалась. Ми одружились.

— Це її ти кохав?