— Добре, будемо святкувати, — погодилася мама, — але я б трохи відпочила з дороги.

— От і домовилися, — полегшено зітхнув Славко. Він відчув, що сподобався цій жінці.

Оленчина мама тихенько сиділа і слухала їх теревені.

Оленка багато говорила і сміялась, Славко інакше реагував на напругу. Намагався чимось зачепити не надто говірливу матір дівчини.

Вдома мама трохи відтанула, бо дорогою була хоч і ввічливою, але такою суворою, якою її навіть Оленка ніколи не бачила. Вона уважно розглянула свою донечку й нарешті тепло всміхнулася.

— Ти молодець, Оленко. Нарешті одягнулася як слід. Бачиш, можна і тепло, і модно вбиратись.

Оленка одягла товстий довгий гольф майже до коліна і джинси, які заправила у високі чоботи. Волосся тоненькими потічками стікало на плечі, а очі стривожено сяяли. Вона чекала маминого вироку.

— Мамо, — Оленка вирішила бути дорослою, — поговорімо. Я розумію, що…

— Оленко, усе добре. Не хвилюйся, — жінка посміхнулась, від чого в Оленки побігли мурашки по спині.

Так мама посміхалась, коли уникала відповіді. Коли батько пішов від них, Оленці частенько доводилось бачити на материному обличчі цю посмішку. Мати всадила доньку на диванчик і заходилась готувати чай.

— Тортика відрізати?

— Мамо!

— Вибач, забула. Дієта.

— Мамо, яка дієта? — Оленка плеснула у долоні. — Зараз Славко поговорить по телефону і ми не матимемо нагоди залишитись наодинці.

Ганна Максимівна виглянула з кухні на можливого зятя.

Славко ходив коридором і щось наполегливо доводив по мобільному, розмахував руками і активно жестикулював. Він був зосереджений, але не напружений. Наче йому були не властиві негативні емоції.

— Оленочко, зараз втрьох поговоримо. Я зовсім не знаю твого Славка, що я можу сказати. На вигляд він, звичайно, справжній богатир.

Оленка скептично посміхнулась і, відкусивши шматочок торта, відставила тарілку на інший бік столу. Як усі жінки, Оленка, коли нервувала, тяглась до солодкого.

— Як ви тут? — Славко повернувся на кухню й спонтанно поклав руку Оленці на плече. Вона відсмикнулась.

— Це нічого, — мама повернулась від плити. — Ви нещодавно познайомились, кипить пристрасть. — Я все розумію.

Оленка розгубилась і підперла голову тонкою долонею. Вона знала зараз мама виголосить промову.

— Ганно Максимівно… — почав Славко.

Мама зупинила його жестом.

— Але чи не надто швидко у вас усе відбувається, — нарешті сказала жінка те, що її найбільше хвилювало.

Оленка підперла голову другою рукою і опустила вії. Вона знала, що мама хвилюється за неї, адже крім недовгого роману в університеті, у неї не було серйозних стосунків. А тут усе так швидко закрутилось. Чого вартувало Оленці набратись сміливості і признатись мамі, що вона святкуватиме Новий рік зі Славком. «З ким?», — такого збентеженого маминого голосу Оленка ще ніколи не чула.

Зі спогадів Оленку витяг магічний низький тембр коханого. Славко вирішив як відповідальний чоловік взяти ініціативу в свої руки.

— Ганно Максимівно, я розумію, вам здається, що наші з Оленкою стосунки надто швидко розвиваються, що ми мало знайомі. Вас, звичайно, непокоїть ще й різниця у віці…

Оленка і мама підняли очі на Славка. Він стояв посеред кухні зі своїм улюбленим горнятком, з якого парував ароматний зелений чай.

Тепер у Оленчиному домі у нього була і своя подушка, і своє крісло, і своя зубна щітка. Він майже переїхав до Оленки, що їй дуже подобалось.

— Так, ми знайомі недовго, але у нас відверті стосунки. Ми щирі один з одним, а це — головне. Різниця у віці не має жодного значення. Зрештою, не така вона вже й велика. І я справді люблю вашу доньку, — Славко пригорнув Оленку до себе.

Ганна Максимівна ледь не пустила сльозу. Вона глянула на свою донечку в обіймах чоловіка і зрозуміла, що та щаслива.

Тут, на старенькому кухонному диванчику, сиділа її маленька дівчинка і світилась. Світилась так, як у третьому класі, коли Дід Мороз подарував їй солодкий подарунок за найкраще виразне читання віршика.

Зрештою, що з того, що вони з чоловіком прозустрічалися майже п’ять років перед одруженням? Як показало життя, це нічого не дало і, урешті-решт, нікого не зробило щасливим. Можливо, це справді її доля. То чого втручатися? Хай краще її донечка шкодує за тим, що було, ніж за тим, що могло бути, але ніколи не сталося.