— Кохав, Оленко, — він ніжно погладив її по неслухняному волоссі. — Кохав. Але мама, мабуть, була права щодо неї. Вона мені як зараз перед очима стоїть у своєму жовтенькому фартушку і з хусточкою на голові. «Славчику, твоя Валя просто не вхопила кращої партії, ніж ти, розумієш. А так вона б вже давно втекла від тебе».

Славко задумався.

— Потім народився Андрійчик. Важко нам було. Жити нема де, грошей нема, а тут ще й перебудова. Але знаєш, я тоді був щасливий. По-справжньому щасливий.

Оленка насторожено слухала, вона ще до дитсадка ходила, коли Славко уже мав сім’ю.

— Довелось крутитись. Я почав торгівлею займатись. Трохи розкрутився, почав свою справу. Розумієш, я працював, щоб утримувати родину. А вона…

— Що? — Оленка не втрималась.

— Вона навіть дитиною і то не займалась… Мама нічого мені не казала. Жаліла.

— А ти не відчував?

— Я бізнесом займався, — Славко гірко посміхнувся, наче насміхаючись із своєї колишньої наївності. — Я ж для неї старався. Щоб у неї та дитини все було. Що б ми жили у достатку. Ми досить довго прожили разом. Я намагався у всьому їй догодити. Розумієш, у всьому…

Оленка хитала головою. Славко зупинявся на півслові, щоб проковтнути слину. Він задихався і з горла виривався легкий хрип.

— Заспокойся… Заспокойся, я тебе прошу, — намагалася заспокоїти його Оленка, проклинаючи про себе свою власну дурну цікавість.

Перед нею сидів зовсім інший Славко. Не той, якого вона так добре і швидко вивчила. Її впевнений і спокійний чоловік перетворився на вразливого незахищеного хлопчиська.

— Розумієш, тому я й не хотів зачіпати минуле. Я був тоді зовсім не такий, як зараз. Зовсім. Мені не дуже легко згадувати про це. Я кохав Валю. З усіма її недоліками. Я кохав її, а вона мене ні.

— Славку!

— Так, уявляєш? У мене було стільки грошей, що я міг… але та, що мені була потрібна, не кохала мене… Оленко, ми вже давно розійшлись. Майже два роки як не живимо разом.

— Я… мені… — Оленка замовкла. Вона справді співчувала, хотіла пожаліти Славка. Приголубити його, дати відчуття захищеності, яким він наділив її. Але сповіді вже неможливо було зупинити. Він прагнув вилити перед нею усю душу.

— Одного дня повертаюсь додому, а в її ліжку… Я не витримав…

Оленка хотіла запитати — «Чому ж не розлучився?»— але Славко випередив німе запитання.

— Не розлучались через сина. Він був ще досить маленький. Я навіть спочатку жив з ними, щоб була ілюзія сім’ї. А потім змучився від усієї цієї брехні.

— І що? — Уже тихо запитала Оленка.

— Просто пішов. На останньому поверсі в офісі зробив ремонт і жив там, поки тебе не зустрів.

— Один?

— Один.

Оленка якось недовірливо дивилась на Славка. Він обійняв її крихітне личко своїми величезними долонями.

— Я не живу з дружиною. Розумієш?

— Я розумію, — Оленка потихеньку приходила до тями, — але чому цей лист…

— Це не важливо. Я кохаю тебе. Чуєш, я кохаю лише тебе. Виходь за мене.

Славко присів перед стільчиком, на якому сиділа Оленка. Він тримав її долоні і цілував їх, пестив.

Оленка затихла, наче не почула пропозиції.

— Стань моєю дружиною, Оленко.

— Ти ж одружений, — Оленка щиро сподівалась, що тепер Славко заговорить як герой кінофільму. А він саме так і зробив.

— Я кохаю тебе, Оленко, ти єдина моя половинка. Я так довго чекав на тебе. Ти — моє все. Усе, що мені потрібно.

— Я теж кохаю тебе! Я… — Оленка опустилась на підлогу і вони обійнялись.

— Я розлучаюся. Я вже розмовляв зі своїм адвокатом. Я не хотів тобі нічого казати, поки не владнав усі паперові справи. Але інші сказали за мене — благодійники. Я благаю тебе — виходь за мене. Обіцяю, що ти ніколи про це не пошкодуєш.

Оленка мовчала. Вона не могла, як у кіно, відразу відповісти «Так!». Не могла, хоч кохала Славка. Кохала і хотіла бути з ним. Але це занадто серйозний крок, щоб робити його спонтанно і необдумано.

— Я подумаю, Славку. Я подумаю.

Вона цілувала його, пристрасно обдираючи губи об щетину.

Він усе зрозумів. Її збентеженість і нерішучість, страх і обережність.

Вони ще довго сиділи на підлозі і обіймались, не промовляючи жодного слова, але все розуміючи. Вони відчували одне одного. Навіщо слова?

Оленка вхопилась за довгий хвіст свого теплого шалика цегляного кольору. Ноги роз’їжджались, наче їм кортіло йти кожній у своєму напрямкові.