Водій насупився.

— Чого ти знову плачеш, красуне?

— Бо я не хочу його кидати.

— То й не кидай. Залишайся з ним. Не думай про всілякі незрозумілі «треба» і «так буде правильно».

— Я не можу не думати. Я не можу. У нього є син.

— Теж мені. Якщо він нормальний мужик, то свого хлопця не кине. Повір мені.

Оленка невпевнено хитала головою. Водій не переконав її, сльози текли градом. Дівчина почала схлипувати.

— Приїхали.

Оленка подякувала і заплатила.

Водій на прощання кинув, — послухай, красуне, життя це не чернетка. Ми живемо начисто. Тому роби так, як серце підказує.

Оленка похитала головою і, витираючи сльози рукавом, вийшла з машини.

Під’їзд. Оленка заридала. Вона подумки прощалась з коханим. Знову задзвонив телефон. Марічка. Оленка скинула дзвінок і рішуче зайшла до під’їзду.

Ледь двері встигли зачинитись, Оленка відчула знайоме дихання. Таке близьке і схоже на неї. Вона підіймалась сходами з опущеною головою, бо боялась побачити те чи того, кого зрештою побачила.

Славко сидів у кутку під Оленчиними сірими металевими дверима.

— Привіт, — Славко підвівся і його блискуче довге волосся розлетілося.

До Оленки долетів приємний аромат парфумів.

— Привіт, — витиснула вона з себе. — А що ти тут робиш?

Славко привітно посміхнувся.

— Я чекаю на тебе.

— Навіщо? — З очей полились великі сльози.

Вони обпікали замерзлі щічки і скочувались на комірець. Славко мовчав. Він не знав, що казати, жіночі сльози виводили його з рівноваги.

— Бо я кохаю тебе.

Славко зробив порух, щоб підвестись і наблизитись, але Оленка відвернула голову і він залишився на місці.

— Чого ти тут сидиш? — Проривався Оленчин голос через плач.

— Я живу тут зі своєю коханою жінкою.

Оленка відчайдушно посміхнулась — Слова, слова… Це все слова.

— Я живу тут з коханою жінкою, яку я шукав дуже довго. Усе життя шукав. Але сьогодні я забув ключі.

Славко підвівся.

Оленка відступила на сходинку назад і підняла тендітну руку, ніби зупиняючи коханого. — Не треба.

— Я прийшов сюди, бо я кохаю тебе і хочу прожити з тобою все життя. Ми з тобою одружимось і у нас буде багато діточок і великий затишний дім, — Славко повільно робив невеликі кроки, зупиняючись, щоб не налякати Оленку. Його голос сильний і міцний, здавалось ось-ось надірветься.

— Не треба, — Оленка відступила ще на одну сходинку, коли вже відчула його дихання на своїй мокрій, обпеченій холодом щоці.

— Оленко, я кохаю тебе, ми будемо разом щасливі, — Славко загорнув її у тонкий шар своїх міцних обіймів і Оленка розревілась.

— Не плач, — він цілував її. — Не треба, на плач.

— Я кохаю тебе. Я… — Оленка заплющила очі. — Але ж як твій син?

Славко заспокоєно посміхнувся. — Ходімо додому, — він взяв її за руку і вони зайшли до квартири. — Я приготую чогось теплого. Ти вип’єш заспокійливого, — розважливо пропонував Славко, знімаючи з Оленки куртку. — Сідай, сонечко.

Оленка вмостилась на своїй кухні, де раптом почала почувати себе чужою.

— Славку, — Оленка нетерпляче подивилась на нього.

— Я знаю, що вона з тобою зустрічалася. Я знав, що вона піде на все, щоб залишитись при грошах. Учора ввечері їй дзвонив мій адвокат і попередив про розлучення.

— А що ж з твоїм сином? Що з Андрієм? Що буде з ним?

— Оленко, заспокійся. Я говорив з Андрієм. Я тільки що від нього приїхав.

Оленка з надією глянула у світлі очі Славка і завмерла. Вона згадала, як виганяла цього нечемного рудуватого хлопчину з класу. Як сильно він їй докучав. Невже це може бути син її Славка.

— Я з ним поговорив. Він усе розуміє.

— Невже? — Оленка тяжко зітхнула.

— Він уже такий дорослий. Самому не віриться. Уявляєш закохався.

Оленка підняла брови і, не розуміючи, до чого тут це, насупилась.

— Що означає закохався?

— Отак, Оленочко, ти йому просто подобалась.

— Я?

Оленка нервово перебирала пальцями.

Славко поставив на стіл два горнятка, що дихали легким жасминовим ароматом.

— Так, ти.