Кучеренко перелякано глянула на співрозмовницю.

— А ти що думаєш, що я виходила заміж за мільйонера. Ні, дорогенька, тоді у нього ще нічого не було.

— Але ж це ви його змушували працювати як проклятого. Це вам усього було мало й мало.

— О! Це він тобі сказав? Звичайно, якби не я, ми б досі сиділи у болоті. А ти б бігала за іншими багатіями.

— Та як ви смієте?

— Я смію. Бо я — дружина, а ти ніхто.

Оленка відчула, як клубок підступив до горла. На пальчику виблискував дорогий камінець, та чи він справді так багато означав?

— Він тобі багато чого наговорив, так? Бідна дівчинка… А ти й повірила. Та знаєш скільки у нього таких, як ти?

— Не знаю, — Оленка різко глянула на суперницю. — І я не вірю вам.

— Послухай!

— А дитиною ви зовсім не займались, а жили тільки для себе.

Кучеренко запалила цигарку, Оленка вихопила її і загасила.

— При мені не палять!

Здається більш за все саме це розлютило жінку.

— Ти що собі дозволяєш?

Оленка всміхнулась, в сумочці закалатав телефон. Оленка вимкнула.

— То він був?

— Він, — Оленка збрехала. То була Марічка. Вона ж як раз поспішала до неї на зустріч.

— Послухай, ти ще молода, — Кучеренко несподівано розкисла. — У тебе ще все буде. Знайдеш собі якогось багатенького. Їх на моделей тягне. Ти ж не знаєш, що таке справжнє життя.

— Звичайно, звідки мені знати, — Оленка саркастично спотворила голос. У неї одразу перед очима стала сцена її звільнення зі школи.

— Життя дуже складне. А ми зі Славком прожили його разом. Прожили добре. А тепер ти відбираєш моє життя.

Оленка хотіла вставити, що вони вже давно не живуть разом, але чомусь не змогла.

— Я не відбираю нічого, він сам хоче бути зі мною, — Останні підвалини Оленчиної оборони кришились. Їй чомусь стало шкода цю жінку. Нехай якою вона б не була.

— Він думає, що хоче. Повір мені. Я знаю його краще, ніж він сам себе.

— Так не буває, — Оленка похнюпилась.

— Я кохаю його і він кохає мене. Те, що він тобі говорить усе неправда, — Кучеренко наче зомбувала Оленку одними й тими ж фразами. — Відпусти його.

— Я його не тримаю. — Оленка опам’яталась: «Та що це я роблю? Чого я слухаю її? Кому я вірю чоловікові, якого кохаю чи…»

— Я наступила на свою гордість, прийшла до тебе, бо… Я хочу зберегти сім’ю.

— Це все просто слова. Я його не тримаю. Тим більше ви вже два роки не живете разом. Ви вже не зберегли сім’ю, — здавалось, Оленка більше переконувала себе, аніж співрозмовницю.

— Це не ваша справа. Вас ніколи не принижували так, як мене. Ви навіть не можете уявити через що я пройшла.

Жінки то переходили на ти, то знову вдавали ввічливість.

— А ти мене не впізнаєш? — Раптом спитала Оленка.

Кучеренко допила віскі і повільно підвела очі на співрозмовницю.

Оленка витримала її критичний погляд. Вона було вже хотіла промовчати і нічого не казати про сцену в школі, але… Але Оленка пригадала свій сіренький светрик і погляд яким Кучеренко тоді її зміряла. Тепер була черга Оленки.

— Не впізнаєте мене?

— Тобто?

— Восени вас до школи викликала вчителька математики. Ваш син погано поводився і…

Кучеренко наморщила чоло, біля перенісся розбіглись винуваті зморшки.

— Ви?

Оленка вже нічого не чула.

— Тоді ви нахабно і зухвало поводились з вчителькою. Наче господиня. Ви привселюдно ображали мене, принижували, звинувачували у тому, що не змогли виховати свого сина. У вас навіть вистачило нахабності піти до директора і вимагати від мене вибачень.

Кучеренко отетеріла.

Оленка розчервонілась і, зробивши паузу на відвертий погляд, продовжила.

— Мене звинувачували у тому, що я до вас не виявила поваги. І всім, всім було наплювати, як мене принизили. Перед моїми ж учнями. Мені довелось звільнитись, бо я не могла просити пробачення за те, що мене принизили. Мене нікуди не хотіли брати на роботу.

Кучеренко вийшла з оціпеніння і нервово оглядалась навколо своїм безнадійно жадібним поглядом.

— От тепер я сиджу тут перед вами. І ви говорите мені, що я не знаю, що таке приниження?

Оленка широко розплющила очі і приготувалась вислухати Кучеренко. Але вона повільно, не відпускаючи Оленчин погляд, відчинила сумочку і дістала гаманець. Поклавши на стіл гроші, Кучеренко підвелась і пішла.

Оленка не знала, що їй робити. Вона не відчула полегшення. Вона ніколи не була мстивою, та й чи це помста? Вона розгублено шаруділа рукою у сумочці.