— Ой! Ой! Ой… — задихаючись і присвистуючи на морозі виривалось з маленьких Оленчиних вуст.

Славко намагався вхопитися за якусь опору. Сам він ще б втримав рівновагу, але Оленка, вчепившись в його плече, тягла його то в один, то в інший бік.

— Зачекай. — Його вічно спокійний погляд збентежено шукав допомоги невідомо звідки.

Опори поблизу не було, адже вони стояли по середині великої круглої ковзанки під відкритим небом. Навкруг незграбної парочки кружляли більш вправні ковзанярі, весело посміхаючись. Дітвора гамірно проносилась повз них з частотою у півхвилини — за такий час малеча всією дружною компанією минала коло.

— Я й не думав, що буде так важко згадати… — Славко ледь гепнувся і тому проковтнув останні два слова.

— Важко згадати… — повторив він майже кричачи, ознаменувавши свою маленьку перемогу над слизькою поверхнею крижаного покриву.

— А я й не вміла, — Оленка ще дужче вчепилась за пухкий рукав Славкової куртки.

Її накрила хвиля спогадів. Вона справді так і не навчилась кататися на ковзанах. Просто не було нагоди. Уперше вона потрапила на ковзанку в дванадцять років. Відвідати «Крижинку» було блакитною мрією кожного школяра — перша у місті ковзанка.

Як довго вона уявляла цю казку — ідеально рівна поверхня льоду, новесенькі білі ковзани, що виблискують під світлом прожекторів, святковий музичний супровід.

За відмінні успіхи у школі батьки одного вихідного все ж повели доньку на ковзанку. Правда казка, яку собі уявляла Оленка, залишилась лише казкою. Лід був порізаний гострими лезами, а старенькі сірі ковзани, які мама позичила у подруги, були завеликими. Оленка весь час падала і навіть не звертала уваги на музику. Але був такий момент ейфорії, коли вона, маленька дівчинка з двома косичками, тримаючись за руки з мамою і татком, відчула себе абсолютно щасливою.

— Треба до берега гребти, — Славко змучено посміхнувся.

— Ні, я хочу ще, — впиралася Оленка.

— Але ж у нас нічого не виходить, — переконував її Славко.

Він потягся, щоб цьомкнути Оленку в щоку, але впав. Славко лежав на боці. Оленка вчепилась обома руками у нього і прошепотіла.

— Вставай, негіднику, бо я зараз упаду.

У її очах справді був жах. Чомусь Оленці дуже було страшно зустрітись м’якою частиною свого тендітного тіла з принципово твердим льодом.

— Добре.

Славко довго борюкався на слизькій поверхні.

Оленка пригадала інструктора з плавання у літньому таборі. Він лягав на пісок та намагався імітувати плавання. Виглядало це дуже смішно.

Нарешті Славко підвівся.

— Я пишаюсь тобою.

— Ну що, мусимо ще коло прокататись.

У ньому прокинулась чоловіча гордість, адже на нього дивиться кохана жінка. Невже він не зможе перемогти якийсь там лід?

Оленка благально глянула на нього. Вона здогадувалась про його амбіційні плани і спробувала протестувати проти цього задуму.

— Може, дочалапаємо якось до виходу?

— Ні! Подивись, як всі вправно це роблять. Ми теж зможемо, — тепер уже впирався Славко.

І Оленка, як завжди, повірила йому. Вона забула, що хвилину назад він, мов немовля у пелюшках, кутулявся гладенькою поверхнею ковзанки. Хоч якраз цього разу варто було б наполягти на своєму.

— Ну, гаразд, — Оленка живо струснула плечима, наче подаючи команду на старт.

І вони рушили, несміливо просуваючи ноги і міцно стиснувши долоні. Оленка прикусила нижню губу від задоволення. Славко повільно їхав і тягнув за собою кохану. Оленка замріялась і перечепилась — гострий носик ковзана глибоко застряг у кризі і Оленка, широко розкинувши свої довгі ноги, пострибала невідомо куди. Славко не витримав такого маневру, але й не випустив Оленчиної руки. Вона граційно, у формі метелика чи морської зірки пролетіла над поверхнею, а потім за інерцією смикнулась назад.

Вони обоє лежали на крижаному покриві і реготали. Щосили надривали животи. Це було непристойно романтично. Оленка підповзла ближче до Славка і поклала йому голову на груди. Він зрозумів — зараз саме той момент. Минуло вже більше тижня, відколи Славко освідчився. Оленка, що обіцяла подумати, підступно мовчала і не подавала жодного виду, що взагалі пам’ятає ту розмову.

Славко набрався мужності, а ще більше втратив терпіння і вирішив ще раз зробити пропозицію руки і серця. Тільки цього разу все мало бути красиво, як в казках. Романтика, красиві слова і чарівна обручка.

— Оленко!

— Що? — Не піднімаючи голови відповіла дівчина.

— Я кохаю тебе!

— Я тебе…

— Зачекай, зачекай!

Оленка підвелася на ліктях і на мить відволіклась на ковзанярів, що легко пролітали повз дивну парочку, яка безтурботно вляглася на льоді.

— Я кохаю тебе. Ти робиш мене щасливим. Я ніколи й не міг уявити, що можу бути настільки щасливим.

Оленка пильно стежила за словами коханого.

Славко промовляв їх чуттєво з тихеньким придихом.