– А тут що ми, ці ж сім чоловік, зробимо? – уже не заперечуючи по суті, тихо зауважив Борис.

– Тут ми можемо зробити багато, якщо піднімемо молодь! Нас буде уже не сім, а десятки, можливо, навіть сотні!.. Нам не можна відриватися од свого міста. Тут ми знаємо всіх, і нам легше буде працювати. Кожний з нас вчився в різних школах, а Володя,- він кивнув на Осьмухіна,- працював у механічному цеху. Борис живе у Первомайці,- дивіться, скільки зразу молоді ми зможемо охопити!..

Ваня сам загорявся від своїх слів, уявляючи організацію великою і діючою. Але зовні він залишався спокійним, лише іноді піднімав руку і відкидав назад волосся, що спадало на лоб і очі.

– В тому, що ми житимемо вдома, не йдучи нікуди,- говорив Земнухов,- є чимало позитивного. Передусім нам не треба буде думати ні про їжу, ні про нічліг. Крім того, фашисти звикли вважати, що партизани – це лісові жителі, бородаті, літні, в усякому разі, дорослі люди. А тут молодь, та ще шістна-дцяти-вісімнадцятирічна!.. І в лісах не ховається, живе вдома, під крильцем своїх рідних. Мене на цю думку наштовхнув один випадок. Ви, мабуть, чули, скільки галасу було після того, як хтось підірвав німецьку машину на дорозі в Ізварино. А що було далі?

Хлопці уважно слухали, чекаючи, що він скаже.

– А далі – німці послали військову частину прочесати ліс по Дінцю, бо вважали, що це, звичайно, справа рук партизанів, які ховаються в лісах десь під Суходолом, Полівкою і Гундорівкою. Не знаю, знайшли вони когось чи ні, але факт лишається фактом: фашисти зовсім не думають, що в такому невеличкому містечку, як наш Краснодон, можуть ховатися партизани, та ще такі, у яких не росте навіть борода!

«Розумно говорить, – подумав Сергій Левашов.- І шкіл ніяких спеціальних не закінчував, а розуміє все, як спеціаліст. І як він дізнався про те, що німці прочісували ліс?»

– Отже, вирішили,- сказав Вася Лева-шов.- Залишаємось! Тепер треба обережно, уважно, не поспішаючи підбирати людей.

– Не поспішаючи, не кваплячись, пам'ятаєте, як говорив Антон Васильович? – додав Володя Загоруйко.

– Це наш улюблений шкільний учитель,-пояснив Ваня Борису Главану,-на фронт пішов.

– Насамперед відбирати комсомольців. Але й тут треба бути обережним, спочатку придивитися до нього, приглянутися з усіх боків, здалеку вести розмову, та так, щоб він сам запропонував боротися з фашистами, а вже потім говорити про справу. І все це, звичайно, не зразу, не в один день,-спокійно і розсудливо говорив Земнухов.

– Крім того, треба залучати і дівчат,- сказав Сергій Левашов,- вони нам в усьому допоможуть.

– Звичайно,- підтримав його пропозицію Володя Загоруйко.-Тільки їх треба зразу попередити про труднощі і всякі можливі випадки.

– Тепер про найголовніше,- вставив Вася.- Треба буде налагодити зв'язок з тими партизанами, про яких говорив Ваня. Якщо дістанем рацію, то спробуємо встановити зв'язок з Червоною Армією, тоді буде ясніше, що робити.

– Я про це сам думав,- погодився Земнухов,- але не знаю, чи пощастить знайти цих партизанів. Є інша важлива справа. В Краснодоні залишились комуністи. Безперечно, дехто з них має завдання для роботи у підпіллі. З ними насамперед нам і треба зв'язатися. Але хто вони, де їх знайти? Складне завдання. Звичайно, за ними стежать, отже, йти до них додому – значить накликати підозру. Але про це ми ще подумаємо. Вважайте, що зв'язок з комуністами наше основне, першорядне завдання,- закінчив Земнухов.

Незабаром у Краснодоні з'явився ще один з комсомольських активістів міста – Віктор Третьякевич, коренастий широкоплечий юнак із світлим кучерявим чубом, великими проникливими, глибоко запалими очима. У школі товариші обрали його секретарем комсомольської організації. До початку війни Віктор закінчив дев'ятий клас.

Наприкінці 1941 року разом з рідними він поїхав до брата Михайла, який працював секретарем Луганського міськкому партії. Там він закінчив десять класів, а у вересні 1942 року сім'я знову повернулася в окупований Краснодон. Ваня Земнухов добре знав Віктора по комсомольській роботі і звернув увагу на його появу в місті. Він, звичайно, не знав, що Віктор був залишений у Луганську в складі підпільного міськкому комсомолу і разом з братом перебував у партизанському загоні Яковенка, а тепер приїхав у Краснодон з завданням підпільного обкому комсомолу. Зустріччю були задоволені обоє. Віктор не приховував своєї радості. Це було видно з того, як він міцно, по-дружньому взяв Ваню за плечі і потряс його, примовляючи:

– Попався, друже, тепер я тебе не відпущу!

– Та я й не збираюся від тебе тікати,- поправляючи окуляри і закидаючи назад рухом голови чуб, відповів Ваня.

– Ти що тепер робиш? Як і раніше, старший піонервожатий? – жартував Віктор, продовжуючи тримати однією рукою за плече Земнухова.

– На жаль, ні, ось ходжу без роботи.

– Не варто сумувати! Роботу знайдемо, якщо, звичайно, захочеш. Згоден?

– Чому б і ні? Аби гроші платили.

– А це вже від тебе залежатиме,- пожартував Віктор.- А все-таки, чим ти займаєшся? Я ж знаю, ти без діла не сидітимеш.

– Думаю йти на біржу, можливо, якусь роботу й підберуть,- відповів Ваня.

– А ти що, вже встиг на біржі зареєструватися?

– Як і всі,- ухилився од відповіді Земнухов і сам почав розпитувати Віктора:- А ти що робиш?

– Вирішив німців порахувати у Краснодоні.

– Тоді, може, разом? Ти на своєму краю, а я на своєму?

– Ах, ти, професоре, і тут серйозно ведеш мову.- Віктор з розмаху ляснув Ваню долонею по плечу.- Я не сумнівався, що листівки у місті – це справа твоїх рук. Вгадав? Тільки не відмовляйся, а то зараз відведу у поліцію прямо до Соліковського.