– Дякую, Полю, дякую! – відповів Туркенич і, не чекаючи другого запрошення, сів до столика.

Поля мовчки, підперши за звичкою лице обома руками, дивилася на нього.

Повечерявши, Туркенич подякував їй, але Поля, здавалося, не чула, вона про щось глибоко задумалася. І навіть не прибравши, як раніше, із столика чисту хустину, що була за скатертину, і залишки їжі, тихо заговорила:

– От ти недавно запитав, чи я заміжня. Я тобі згарячу відповіла, а тепер ось, коли хочеш, розкажу про моє життя безталанне…

Туркенич співчутливо поклав їй руку на плече:

– Ні, якщо важко згадувати, то не треба. Я ж не з цікавості запитав.

– А хіба я будь-кому душу свою відкрию? – гордо повела плечем козачка.- Я, може, не один рік у себе все на серці таїла. А ось почула, як ти мене задушевно спитав, і мені вже несила своє сеірце стримувати,- відповіла вона.- Ходімо, сядемо.

Сівши з Туркеничем біля куща акації, недалеко від землянки, Поля почала повільно, тихо розповідати, ніби вдивляючись у минуле життя, яке проходить перед нею.

– Що тут казати, лише серце краяти… Живу яз чоловіком сьомий рік, і хоч він мене не лає, але й ласки не маю… Ні, не те я сказала… Він до мене ласкавий: «Полюшко, Полюшко! Щастя ти моє!..» – завжди говорить… йому вже, вважай, півсотні років набігло, а мені двадцять шостий лише від петрівки пі-шов… Мені його ласки ці гостріші від ножа! Краще б, здається, він батогом мене плетеним до смерті забив або в льоху тримав тільки на хлібові та воді!.. Засне він, а я до стінки відвернусь та без сліз плачу… плачу і все згадую Артемка свого,- це я з хлопцем дружила з рік до одруження. Отак до ранку друга мого світлого згадую… І очі його добрі, і пісні веселі, все, все пригадую… Ніби живий він переді мною посміхається знову, як пушинка, проворний та легкий… А на світанку оглянешся – поряд чоловік, з бородою, старий, неповороткий… Ох, не дай бог нікому з жінок найлютішої кари – з немилим жити!.. Вона хотіла ще щось додати, але стрималась. Туркенич бачив, як червоними плямами вкрилось її лице. Родимка стала ще виразнішою.

– Ех, та що казати… Хіба серце своє словами перекажеш? – мовила козачка. І, схвильована, пішла, навіть забула попрощатися з Туркеничем.

А він дістав старенький, вилинялий кисет, скрутив цигарку і жадібно затягнувся. До глибини душі схвилювала його ця розповідь. «Посиджу тут… місяць ген який!» – подумав Туркенич.

Ніч повільно минала. Ще довші і темніші вимальовувалися тіні на горбі, зовсім непроглядним здавалося дно яру. Лише дорога по верху балки, як і раніше, блищала під спокійним блідо-голубим сяйвом місяця. …Минуло ще близько двох тижнів. Поля дбайливо доглядала Туркенича. Рана його зажила настільки, що він міг, хоч йому було й нелегко, ворушити рукою і навіть намагався, зціпивши зуби, натягнути старенький піджак чабана.

Туркенич почав збиратися в дорогу. Він вирішив спробувати перейти лінію фронту, хоч і не знав, чи далеко вона тепер. Якщо ж перейти фронт неможливо,- доведеться піти південніше і обхідними дорогами пробиратися в рідний Краснодон… Цікаво, що там робиться зараз?.. Думки його були перервані бережним стуком.

– Це я, Ваню,- сказала козачка, входячи в землянку,- принесла тобі в дорогу поїсти та дещо з одягу, щоб варвари, на випадок чого, не впізнали в тобі військового.

– Дякую, дякую! – відповів Туркенич.- Куди ж ти мені стільки всього принесла? – додав він, побачивши в її руці вузол.

– Ну, чого там! Шматок сала та печена картопля з окрайцем хліба – оце і все, що придбала.

Вона поставила на столик глечика:

– Молока на дорогу випий,- з-під корови. А ось тобі і тютюн, повний кисет.

– Як і віддячити тобі? Просто не знаю! Я вже другий день не курю: тютюн увесь вийшов ще вчора вранці, та й кисет свій десь подів, ніяк знайти не можу.

Він хотів розгорнути принесений нею кисет, але молода жінка соромливо стиснула його руку.

– Почекай, встигнеш закурити. Поїж спочатку.

Туркенич присунув до себе глечик з молоком і взяв скибку хліба. Поля сіла на табуретку навпроти нього і додала:

– А твій кисет я взяла: про тебе згадка залишиться.- І, помовчавши, сказала: – Може, і ти колись про мене згадаєш?

Туркенич подивився на неї:

– А як ти думаєш, може людина забути, що ти для мене зробила?

Вона теж глянула на нього, але зразу ж перевела погляд на напіввідчинені дверці. Кілька хвилин вона мовчала, перебираючи торочки своєї хустинки.

– Як живий будеш, надумаєш написати, то пиши не в радгосп, бачиш, тут фашисти все Дочиста пограбували та спалили, а в -Луганськ сестрі моїй, вона там у лікарні міській санітаркою, працює. Запам'ятаєш?

– Ще б не запам'ятати! – гаряче відгукнувся Туркенич.- Як ім'я і прізвище сестри?

– Олена… Олена Дмитрівна Коваленко… Напишеш, що для мене, і вона мені передасть.

– Напишу, обов'язково напишу! А як війна закінчиться, розшукаю тебе неодмінно. Тобі я життям зобов'язаний!

– Ну, от іще! Не я, так інший хтось з наших допоміг би тобі: адже своєму братові всі з дорогою душею допомогти раді.

Туркенич знову почав розпитувати її про дорогу до фронту, хоч майже кожного дня вона детально розповідала йому про найближчі поселення і обхідні дороги.