– Значить, все ж вирішив до наших пробиватися? – запитала Поля і задумалася.

– Так, попробую, може, пощастить.

Вона помовчала, допомагаючи йому вкла-дати у мішечок їжу і білизну. Коли все було укладене, сунула йому в кишеню кисет і по-діловому, як господиня, сказала:

– Присядемо, за звичаєм, на хвилинку, щоб дорога була щасливою.

Туркенич зняв старенький кашкет, принесений йому козачкою замість його армійської пілотки. Поля з зосередженим лицем сіла на табуретку. Трохи посидівши, встала:

– Ну, тепер можна йти. Я піду одразу,, а ти – як зовсім-зовсім стемніє.

Туркенич простягнув їй ліву руку:

– Дякую сердечно ще раз! Побачимося, я розшукаю тебе: неодмінно!..

Туркенич відчув, як тремтить її рука. Поля майже відштовхнула його і швиденько мовила:

– Ти, Ваню, бережи себе… та пиши… А ще краще – приїжджай, як війна закінчиться!..- І Поля швидко відчинила дверці, вийшла з землянки.

Туркенич витяг залишений нею кисет, почав скручувати з обривка газети цигарку. Але кисет настільки був красиво прикрашений, що він почав уважно роздивлятися складний візерунок. Посередині вишите якесь слово. Туркенич нахилився над каганцем і побачив старанно складене із різнокольорових ниток своє ім'я. Остання літера була повернута вправо, мабуть, Поля поспішала.

Довго він сидів у задумі і роздивлявся дорогий йому подарунок. А потім, погасивши каганець і щільно причинивши двері, ступив у темну і холодну осінню ніч…

Повернувшись у Краснодон після невдалої евакуації, Іван Земнухов кілька днів сидів дома, не знаходячи собі місця. Читати не хотілося. Він намагався допомагати матері, але все чомусь падало з рук, і мати, бачачи, що у нього нічого не виходить, робила все сама. Якось Ваня прийшов усарай до батька,: який там щось майстрував.

– Ну, чого нудишся? Сів би та почитав. То, бувало, від книги не відірвеш, обідати не докличешся, а тепер чого ж не читаєш? – запитав батько. – Інший час був, тату. Мені хочеться подивитися, що діється навколо, що люди роблять?

– Що роблять? Та ось так само сидять дома, як і ми.

– Ну, і довго ж це буде?

– Побачимо! Поспішати нікуди. Роботи все одно ні в кого нема.

– Треба піти в місто і подивитися, що там робиться. Я, мабуть, під вечір сходжу.

– Сидів би ти, а то такий час, побачить хтось та ще заявить.

– Нічого,- перебив його Ваня.

Не страх за себе тримав його всі ці дні дома, не страх перед німцями, хлопця непокоїло, що він зустріне заляканих жителів, які з острахом оглядаються, особливо молодь, хоч в глибині душі Ваня вірив, що ті, з ким він учився, працював у комсомолі, не повинні були занепасти духом. І він вирішив знайти своїх шкільних друзів. Кілька останніх днів ходив до знайомих хлопців, декого з них застав удома. Увечері він пішов до міського парку, встиг побувати у селищі Перво-майка і тепер знав, що робиться навколо.

Якось увечері в парку він зустрів Анатолія Лопухова. Це був середній на зріст, широкоплечий юнак, з вузькими, але швидкими очима, світлим, зачесаним набік неслухняним чубом, з широкою усмішкою, від якої з'являються невеликі ямочки на щоках. Він підійшов до Земнухова першим і, задоволений, простягнув руку:

– Здрастуй!

– Здрастуй! Ти поспішаєш кудись?

– Ні, просто вирішив прогулятися, більше ж нікуди піти.

Вони пішли поруч.

– А ці,- Анатолій кивнув убік від алеї, де чорніли силуети вантажних машин і самотньо стояв вартовий,- поводять себе як господарі, забирають ні за що людей… Нічого розумнішого не знайшли, як вирубувати парк і закопувати тут машини та бочки з пальним. Хіба їм шкода? Чуже для них це, тому вони так легко і знищують все навколо.

– Я відчуваю, тобі нова влада не дуже сподобалася,- з усмішкою сказав Земнухов.

– Можна подумати, що тобі вона припала до смаку? – запитанням відповів Анатолій.

– Та й мені вона не до смаку. Кому вона може сподобатись? Але мені і та влада не подобалась,- спокійно зауважив Ваня.

– Яка та? – здивувався Анатолій.

– Радянська,- спокійно уточнив Ваня. Анатолій зупинився і подивився йому в лице, ніби бажаючи переконатися, чи той не збожеволів.

Спокійне, розумне лице Земнухова було, як і раніше, таким же суворим і серйозним. Лише десь у куточках губ заховалася невидима для звичайного спостерігача усмішка. її не помітив навіть Толя. Він так і залишився стояти, не розуміючи, що слід відповісти.

– А яка ж тобі подобається? – трохи годом запитав він, внутрішньо розуміючи, що Ваня хитрує. «Здорово ховає свої думки, молодець!»

Сумніватися в чесності Вані Анатолій не міг, бо він добре знав Земнухова по школі.

– Пам'ятаєш, як на уроках історії ми вивчали період громадянської війни, коли наш український народ боровся за самостійну Україну? – нагадав Баня.

Але тепер Анатолій побачив не помічену раніше усмішку. Зрозумівши, він все ж таки вирішив продовжувати поєдинок і всміхнувся в душі. «Ні, мене ти не проведеш,-подивимось, хто кого перехитрить».