– А він тобі багато за мене і не дасть: вигляд у мене непереконливий.

– Зате голова професорська!

Поступово розмова набрала більш серйозного тону. Вони стояли поруч, біля огорожі невеличкого садка на Клубній вулиці.

Земнухов дуже здивувався, коли взнав, що Третьякевич уже кілька днів був у підпільній групі, яку очолював один із шкільних знайомих Земнухова. Хто цей знайомий, Віктор не сказав, але натякнув, що всі недавні справи, про які чув Ваня,- підпал тресту, підрив машин за містом – все це робота тієї самої групи, куди прийняли і Віктора. – І все ж таки, хто б це міг бути? – знову запитав Ваня.

– Не суши голови. Хочеш, я тебе завтра з ним познайомлю. Скажи, куди нам прийти?

– Чудово, тим більше завтра о десятій ранку ми зустрічаємося з первомайцями. Було б дуже добре, якби ти з ним прийшов до мене додому.

– Чекай, прийдемо.

За кілька днів до цієї розмови Ваня одного ранку побував на Первомайці. Він турбувався про розширення підпільної групи, про залучення краснодонської молоді до боротьби з фашистськими загарбниками. Ваня зайшов спочатку до Бориса Главана, а вже з ним обійшов з десяток первомайських хлопців і дівчат. Робив це не поспішаючи, з властивою йому обережністю.

Розмову починав здалеку. Говорили про школу, про тих, хто евакуювався, про необхідність підтримувати зв'язок один з одним… Але вже в розмові з комсомолкою Улею Громовою, з колишнім секретарем комітету ком-сомолу первомайської школи Майєю Пеглівановою та іншими юнаками й дівчатами Ваня відчув, що всі вони горять бажанням діяти, боротися з ворогом. Того ж дня Ваня дізнався, що в Первомайці вже існує підпільна група. З кого вона складається і скільки там людей, він не допитувався. Вирішили найго-ловніше: домовились про злиття груп.

Ваня встав рано. Йому не давала спокою думка: хто ж у місті ще працює? Чого йому не вдалося натрапити на їх слід? Можливо, це підпільна партійна організація? Він нетерпляче чекав приходу Віктора з керівником цієї діючої групи.

– Ти б, може, Ванюшо, на роботу влаштувався, чи що…- нерішуче мовила йому мати, її просте лице, густо вкрите зморшками, було німим свідком важко прожитого життя. – Хліба ж у нас зовсім вже нема, і чекати нізвідкіля, а хто працює – тим, кажуть, дають трохи,- вела далі мати.

Вона наважилася поговорити з сином про це тільки тому, що бачила, як він з дня на день ставав радіснішим, чимось занепокоєним, кудись поспішав. Іноді він забував приходити пообідати, і це дуже тривожило її материнське серце.

– Не хвилюйся, захоче їсти, то прийде. Значить, зайнятий, мабуть, роботу шукає, – заспокоював батько.

Анастасія Іванівна з виразу обличчя сина зрозуміла, що це питання для нього найвразливіше. Він, звичайно, знав, що сім'я потребує допомоги, в домі було четверо разом з ним. Сестра Ніна теж ніде не працювала, допомагала матері по господарству.

– Матусю, ти не сумуй, скоро почнемо працювати. Тільки ось за роботу мою фашисти, мабуть, нічого не платитимуть…

– Невже кращої роботи не зміг знайти?

– Ні, кращої не було!-твердо відповів Ваня.

Мати… Рідна, добра мати… Скільки б він віддав за те, щоб заспокоїти її, пояснити усе! Він не може їй зараз про це розповісти, але, безперечно, прийде час, і тоді він посадить матусю напроти себе і тихо, не поспішаючи, так, щоб вона могла зрозуміти все до дрібниць, розкаже про ці дні.

Мати не зрозуміла відповіді, але відчула серцем, що син чимось заклопотаний. «Адже він у нас освічений. Значить, так треба»,- думала вона.

– Мамо, до мене прийдуть хлопці, нам треба поговорити. Можна буде у великій кімнаті? Ми годинку-другу посидимо, в шахи пограємо.

– А чому ж ні? Може, щось приготувати?

– Ні, ти не турбуйся, нічого не треба – це мої шкільні товариші, – відповів Ваня.

Яке ж було його здивування, коли він здалеку побачив, що поряд з Віктором Третьякевичем до нього спокійно, не поспішаючи йде середній на зріст юнак, якого він добре знав. Це був Сергій Тюленін, відчайдушний і сміливий хлопець, з якоюсь стрімкістю у всій постаті.

Сергій був молодшим сином у великій сім'ї відомого шахтаря Гаврила Петровича Тюленіна. Його знали не лише в школі, де він вчився останні роки, але й в інших школах. За ним встановилася слава «справедливого забіяки», тому що бився він тільки тоді, коли бачив несправедливість, але бився відчайдушно. Рідко коли він був переможеним. Серьожка ніколи не шукав захисту у старших, а тим більше у рідних. Коли доводилось йому приходити додому з синяками, він старався прийти пізніше, але так, щоб світло ще не запалювали, і лягти в ліжко, посилаючись на кволість. Батько не втручався в такі дрібниці, а метарі ніколи було через велике господарство. Але сестри… Ох, оці вже сестри! Вони допитували, розпалюючи почуття сорому за бійку, особливо програну.