Дівчина відчула, що хлопець не кепкує з неї. Вона відпустила ручку колеса і підняла на Володю великі, але не голубі, як він думав, а сірі очі.

Літня жінка'натискувала на ручку рівно, і в парі з нею крутити колесо було легко.

Рипнули двері, сніп сонячного світла освітив задню частину сарая. Увійшов господар млина, поважний літній чоловік, з невеликими, ще густими чорними вусами, швидкими веселими очима. Говорив він, змішуючи російські слова з українськими, трохи поспішаючи і ковтаючи закінчення фраз.

– Здорові були!

Господар постояв біля дверей, підійшов до відра, куди зсипалась мука, попробував її, розтираючи пальцями, і підкрутив подачу, щоб поліпшити помол. Знову постояв і, не знаючи, з чого почати розмову, підійшов до Володиної матері. Сівши поруч на лаву, він витягнув ноги, взуті у старі, добре поношені, але добротно відремонтовані чоботи, і, сперши руки на коліна, промовив, невідомо до кого звертаючись:

– Біс його знає, що воно таке кругом робиться?

Володя відчув: мельник дивиться на нього, але вдавав, ніби не помічає цього.

– Ви б відпочили,- трохи помовчавши, кинув мельник.

– Треба кінчати,- по-діловому зауважила літня жінка,- люди на черзі сидять, та й залишилося небагато. Ти, Уляно, зміни хлопця, йому ж зараз самому треба буде крутити це пекельне колесо.

– Давайте, я вже відпочила, ми з мамою вдвох докрутимо,- стрепенулася дівчина.

Володя не примусив себе вмовляти. Він відійшов убік, закинувши назад пасмо волосся, що впало йому на чоло, витер піт з обличчя і сів поруч з мельником на лавку.

Мельник ляснув долонею по коліну, підвівся і, йдучи до дверей, сказав:

– Ходімо покуримо, Володю, поки тут жінки мелють.

– Мамо, я вийду на хвилинку.

– Добре. Тільки недалеко, бо зараз ми будемо молоти.

– Та я тут у дворі постою.

Вони вийшли. Сонце піднялось уже високо. Мельник, повільно, але твердо ступаючи, попрямував у затінок, де біля тополі стояла невелика лава.

– Останні теплі деньки стоять,- заговорив він.

– Так, у цьому році погода стоїть хороша: кінець листопада, а дощів ще й не бачили.

Розмова не клеїлась.

– Ну що, посидимо? – промовив мельник.

Змахнувши рукою лушпиння соняшникового насіння, він сів і жестом запросив Володю сісти поруч. Володя сів. Старик поліз у кишеню, дістав кисет і люльку.

– Закуриш?

– Я… я, дядьку Максиме, не курю ще,- соромливо відповів Володя.

– Знаю. То я так запитав, для порядку. Зараз молодь майже вся курить.

– Та ні, я багатьох хлопців знаю з нашої школи, майже ніхто не курить.

– Так то школярі – А молодь вся ж у школу ходить.

– То правда, тобто – ходила. Мельник очікувально подивився на співбесідника, але розмова все ж не в'язалася.

Володя почував, що господар хоче щось сказати, але не наважується. А можливо, це йому так здалося, тому що він сам нетерпляче чекав нагоди дізнатися про враження від вчорашньої листівки. Максим Петрович дістав із кисета пучку тютюну, набив ним люльку, не поспішаючи затягнув кисет шнурочком і поклав його в кишеню. Потім дістав кремінь, поправив білий круглий гніт у металевій трубці і невеликий уламок старого терпуга. Поклавши гніт на кремінь, він взяв у руки уламок терпуга і почав різко бити по кременю, висікаючи іскри.

Володя з цікавістю стежив за рухами мельника, і хоч йому доводилось спостерігати 1 це не раз, він похитав головою і промовив:

– А здорово виходить.

– Здорово чи ні, а сірники краще,- сердито кинув мельник, нарешті запаливши і люльку.

Помовчали.

– Ну, що нового, Володю? – почав розмову Максим Петрович, розкурюючи люльку.

– Нічого особливого,- знизав плечима його молодий співрозмовник. І ніби зненацька додав:

– Чути, неначе генерал Краснов приїде в Новочеркаськ і в Каменськ. його і до нас чекають.

– Чорта йому тут робити? – сердито перервав Володю мельник.- Мало він крові пролив, чи що, на Донщині у ту війну, не сидиться йому в чужій стороні!..

Сильно затягнувшись, так що аж трубка захрипіла, він додав:

– Тепер дурнів не лишилося, щоб іти за ним. Хто він тепер? Прихвостень німецький. Ті, хто чекав німців, уже в поліції та в різних там установах, ну ти знаєш сам де… І, трохи заспокоївшись, неголосно закінчив: – Хто до німців, а хто і до партизанів іде. Життя ж різне… так, хлопче, різне. Чув, може, що вночі було?