«Клюнуло,- подумав Володя. – Мабуть, він листівку знайшов».

Намагаючись бути спокійним, він запитав:

– Ні, не чув. А що?

– Та як же? Сьогодні вночі партизани в місті були.

– Які партизани?

– З-за Дінця, мабуть. Так біля опівночі,- місяць вже високо піднявся,- чую шум, собаки так і заливаються… ледь чую – скачуть! Так, так, хлопче. їх, мабуть, багато було. Я, правду кажучи, не наважився ви-ходити, а вранці під дверима листівку знайшов…

– Та що ви, дядьку Максиме? – уже по-справжньому здивувався Володя, а в самого майнула думка: «А може й справді вночі налетів якийсь партизанський загін? Цікаво, щр ж партизани пишуть?»

– А де ж та листівка? – запитав він мельника.

– Та Настя взяла з собою, дочка моя менша, ти, мабуть, знаєш її, вона в сьомому класі вчилася в школі імені Горького.

– А де вона зараз?.. Можна мені листівку побачити?

– Звичайно, можна, але вона пішла на базар і забрала ту листівку з собою. Каже, до тітки зайду, їй покажу. – І ви дозволили?

– А чому ж ні?

– А якщо зловлять з листівкою, що буде? Заберуть же в поліцію і закатують до смерті! Ви ж знаєте німецькі «нові порядки».

– Та вже дуже здорово там написано про те, що робиться на фронті. То ж як ми її, голубоньку-правду, сховаєм? І таким задушевним теплом повіяло на Володю від короткого слова «ми», вимовленого Максимом Петровичем українською мовою, з легким видихом.

Він не став розпитувати мельника про листівку, а вирішив дочекатися повернення Насті.

Далі розмова зайшла про фронт. Володя більше мовчав, слухав співрозмовника. А старий шахтар, який мимоволі тепер став мельником, повідав свої задушевні думи Володі, який годився йому в сини чи навіть у внуки. Він вірив цьому зовсім юному, але не по роках серйозному хлопцеві, вірив у те, що він свій, що йому можна відкрити душу.

– Що буде далі? Людям уже зовсім нічого їсти, останню одежину на ячмінь, на кукурудзу поміняли.

Мельник глибоко затягнувся і зосереджено похитав головою. Він обережно, постукавши люлькою об край лавки, вибив попіл і дбайливо поклав її в кишеню піджака.

– Як не кажи, адже всім серцем з нею зрослися! Вважай, своя ж влада, Радянська!

– Правда ж?

– Звичайно! – гаряче відгукнувся Володя.- Ми іншої ж не знали, хіба що ось тепер побачили.

– От я і кажу, ми всім корінням вросли в неї, як ген тополя ота в землю нашу донецьку вросла,- кивнув мельник на могутнє дерево, яке красувалося на горбочку біля його хати.- Ну, скажімо, у мене син Петро в армії нашій. Де тепер він, що з ним?.. Не знаю… ніякої вісточки з сорок другого року!.. Місяців за чотири до того, як німців чорт приніс, одержав я одного листа розпечатаного, і все… А дочку старшу, так ту фашисти у Ні-меччину погнали. Де вона, що з нею? Теж не відаємо… Загинула, мабуть, голубка… Подумати тільки – так серце защемить, а кулаки міцно-міцно стискаються.- Він замислився і, трохи заспокоївшись, продовжував: – Інші дівчата звідтіля, з неволі тої каторжної німецької, хоч зрідка пишуть… а від нашої – жодної вісточки нема… Менша дочка вчилася, а тепер… дивись, як би і її туди ж не погнали. От і радій новому порядкові!.. Як подумаєш, так у душі все кипить, а я мовчу і мовчу, кому скажеш?.. Ось партизанська листівка всю душу перевернула!.. Із сарая вийшла жінка з Уляною.

– Ну ось, мені пора йти, мати, мабуть, вже зерно засипає,- сказав Володя.

– Йди, йди, синку,- похитав головою мельник, ніби шкодуючи, що доводиться так недоречно переривати розмову,- а за листівку не турбуйся, я тобі покажу. Поки змелете, дочка повернеться з базару.

– Добре, дядьку Максиме, у крайньому випадку я на неї зачекаю,- відповів Володя.

Мати уже засипала зерно і зняла ватянку, готуючись почати роботу.

– А, прийшов. Ну, про що ж ви там говорили?

– Та так, про все, у людини сім'я розпалася.

– Кому зараз легко? Чи думали ми з тобою, що колись доведеться отак добувати собі хліб, та ще ячмінний, а ось доводиться. Ну, починай, тільки не спіши, мені важко за тобою гнатися.

Мололи мовчки, кожний думав про своє. Коли закінчили, Володя обережно запитав:

– Мамо, ти сама донесеш відро з борошном? Я хотів ще поговорити з Максимом Петровичем.

– Донесу, звичайно, тільки ти не затримуйся.

– Ні, ні, я швидко.

Володя обережно постукав у двері.

– Заходь, заходь,- почувся голос мельника.- Дочка щойно повернулась.

Володя увійшов і нерішуче зупинився біля дверей.

– Насте, де той листок, що ти брала з собою на базар? – Донька здивовано подивилася на батька, потім на незнайомого юнака і знизала плечима.- Давай, давай. Це хлопець свій. Йому молена,- підморгнув їй батько.

Вона пильно подивилася на Володю, дістала пом'ятий, в кілька разів складений папірець і простягнула його батькові. Мельник розгорнув, подивився на нього уважно і передав Володі. Серце Загоруйка колотилося, готове вирватися з грудей, ніби він складав найважчий екзамен. Невже їхня маленька листівка так вплинула на цього старого шахтаря, який пережив на своєму віку чимало радощів і знегод, переніс стільки горя за останні місяці?.. Тремтячими руками розгорнув він аркушик паперу. Так, це була вона! Во-. лоді від радості аж дух перехопило, він ладен був затанцювати, обняти мельника… Але взяв себе в руки і почав читати лише вчора написану ним листівку. Потім спокійно згорнув її і запитав:

– Звідкіля вони все це знають?

– Хто?

– Партизани.

– Значить, знають. Даремно не стали б писати та ще приїжджати сюди.

Володя в душі радів, але, як і раніше, був спокійним.

– А ви її порвіть, а то хто-небудь побачить, донесе, і будуть неприємності,- тихо сказав він.

– Ти до кінця дочитав?

– Так. А що? – і Володя, ніби не розуміючи, розгорнув і знову прочитав про себе останні рядки листівки.- А-а, ось що: «Прочитай і передай товаришеві!» Так, це вірно!- сказав він і додав: – Небезпечно все ж…