«Значить, не на танці вони мене запросили»,- з задоволенням подумав Туркенич.

– Чого ж ми стоїмо? Давайте сядемо в ряд та поговоримо в лад,- посміхаючись, промовив Віктор Третьякевич.

– Ось що, Ваню,- сказав Земнухов, коли сіли,- ми зразу ж після твого повернення в Краснодон зацікавились тобою.

Туркенич сидів спокійно, прикусивши білими рівними зубами червоний кленовий листок.

– Але ти не ображайся, якщо нам доведеться все-таки дещо тебе запитати,- продовжував Земнухов.

– Та ти не бійся,- несподівано втрутився Ковальов,- тут хлопці свої.

Туркенич не думав розігрувати з себе ображеного. Він приготувався до відповіді, напевне знаючи, яке буде запитання. Але він глибоко помилився.

Земнухов запитав:

– Ваню, ти комуніст?

– Ні,- відповів Туркенич і зразу ж, ніби у своє виправдання, додав: – Ще не встиг вступити.

– Комсомолець?

– Так,- підтвердив Туркенич.

– Хочеш вступити в організацію? Туркенич чекав чого завгодно, але не цих прямих запитань. Він розгублено обвів поглядом усіх хлопців і, розтягуючи слова, тихо спитав:

– У яку організацію?

– В підпільну, звичайно.

Туркенич ще раз поглянув на хлопців і рішуче запитав:

– А що для цього треба?

Йому не вірилось, що довгі й болісні пошуки партизанів раптом так несподівано й просто закінчились.

– Твоє бажання,- відповів Третьякевич. – І навіть вступні внески н-не візьмемо,- пожартував Олег. Він трохи заїкався. і це надавало його жартові якоїсь теплоти і приязні.

– Згоджуйся, Ваню, не пожалкуєш,- посміхаючись, підбадьорював Ковальов.-Адже тобі не звикати, ти вже стріляний горобець.

– Та я ж вас… Ні, звичайно, не вас, а партизанів всі ці дні шукаю! І раптом ви пропонуєте… Як це все-таки несподівано…- сказав Туркенич і скуйовдив чуба.

– Ну так що, по руках? – І Земнухов простягнув йому тонку, але міцну РУку.

Туркенич потиснув її. Земнухов без слів зрозумів, що Ваня з радістю прийняв їхню пропозицію. Так само він міцно і по-дружньому потиснув руки товаришам Земнухова.

– Слухайте, хлопці, а чому ви не поцікавились, як я в Краснодон потрапив і що думаю робити? Хіба вас це не цікавить? – трохи заспокоївшись, запитав Туркенич.

– А ми сподіваємось, що ти нам про це коли-небудь сам розкажеш,- за всіх відповів Віктор Третьякевич. ще довго ходили по парку, згадували минуле, але розмова про організацію, в яку запропонували вступити Туркеничу, не відновлювалася. А той вважав, що йому незручно знову повертатися до цієї теми. «Значить, так треба, коли мовчать…» І лише прощаючись, Земнухов запитав:

– Ваню, ти завтра вдень вільний? Приходь До Віктора Третьякевича годині о десятій. Там про все поговоримо.- І тихо додав: – Ми сподіваємось, що про сьогоднішню розмову ніхто не взнає. І дома теж… Туркенич ствердно кивнув головою. Наступного дня, як домовились, Туркенич спочатку зайшов до Ковальова. Той уже чекав на нього і, як тільки побачив у вікно, швидко одягнувся і вибіг назустріч.

Туркенич не приховував радості, що охопила його після вчорашньої розмови. Але розпитувати про те, що найбільше цікавило, він і тепер не наважувався.

Ковальов не поспішав, і Ваня ледве стримував ходу, щоб не побігти вперед. Коли вийшли на площу, Анатолій тихо сказав:

– Трохи на базарі поштовхаємось, а потім і до них підемо.

– Для чого?.. Адже скоро десята година, 1 а ти збираєшся ще по базару ходити?

– Так треба,- по-діловому зауважив Анатолій.- Трохи походимо, а потім подивимось. І Якщо зайти за книжковий магазин, то звідтіля добре видно будинок Віктора Третьякевича. От ми не поспішаючи і підемо. Кажуть же розумні люди: «Тихіше їдеш, далі будеш».

Ваня знову подивився на Анатолія і лише тепер зрозумів, що має справу з дорослою людиною. «Ніколи б не подумав, що такий хлопець-шибайголова про обережність міркує так розумно. Конспірація… Мабуть, життя в І окупації навчило. І не так просто, певне, зразу звикнути до цього».

Вони пройшли кілька разів по базару. І Анатолій прицінювався біля бабусь-торговок до молока, похитував головою і майже із страхом примовляв:

– Що ти, бабусю, бога не боїшся, чи що? Адже за таку ціну можна корову купити, а ти за літр молока загнула!.. – Іч, який грамотій знайшовся! Про бога коли згадав! Проходь собі, проходь,- бурчала на хлопця торговка.

А Ковальов уже мацав пальцями худющу курку на сусідньому прилавку.

– Чого мацаєш,- накинулась на нього завзята хазяйка,- грошей, мабуть, і копієчки нема.

– Те-те… Якби і були, все одно не купив би.

– Ну йди собі звідси, йди!

Ваня здивовано подивився на Анатолія, потім на курку, не розуміючи, до чого ця розмова. «А може, так і треба. Так, багато мені доведеться попрацювати, доки опаную тонкощі підпільної роботи»,- думав Туркенич, дивлячись на курку, яку знову тримав за ногу Анатолій. – Ідіть, кажу вам, своєю дорогою, вуркагани! – розізлилась хазяйка.- Шастаєте тут по базару, баб дражните, замість того щоб ділом займатися.