– Ну й злюща ви, тітонько, ніякої культури "у вас нема,- удавано образився Анатолій.

Хазяйка, вже немолода жінка, готова була продовжувати словесну бійку. Але Анатолій стояв уже за кілька кроків од неї і роздивлявся невеликих окунців, привезених, мабуть, з Дінця.

– Дідусю, чуєте, дідусю, самі ловили чи знайшли де?

– Чорт тобі за дідуся,- ображено промовив літній козак,- чого мелеш? Де б це я міг їх знайти?

Ваня не витримав і потягнув Анатолія за рукав. Той слухняно відійшов і, не чекаючи запитань, сказав:

– Мабуть, тепер підемо.

Селище, де проживав Віктор Третьякевич, звалося «Шанхай». Хлопці зупинилися на горбку. Анатолій щось очима шукав і, мабуть знайшовши, з радістю промовив:

– Ага, ось вона!

– Хто? – здивувався Туркенич.

– Покрівля Вітьчиної мазанки.

– Для чого тобі та покрівля?

– А як знайти дорогу? Тільки по ній. Бачиш, відро вмазане в трубу?

Анатолій не показував рукою, а намагався пояснити словами:

– Ось так і приміть: на неї і підемо. Я сам у Віктора лише один раз був. Він мені звідціля показав покрівлю, а я потім шукав годин зо дві…

Ваня оглянув селище. Густо тіснились уздовж великого яру одна до одної мазанки найрізноманітніших видів і фасонів, наче ластів'ячі гнізда. Тут були будиночки і глиняні, і зроблені з саману. Лише де-не-де виднілися дерев'яні, побудовані в останні роки перед війною. Ваня і Анатолій ледве добралися до будиночка Третьякевичів. Анатолій пішов, а Ваня тихо постукав у напіввідчинені двері.

Хлопці вже чекали на нього. Крім тих, що були вчора в парку, Ваня побачив двох незнайомих. Один, середній на зріст, з неслухняним вихором на голові, з швидкими і розумними очима, гладив проти шерсті великого сірого кота і голосно, по-дитячому сміявся. Кіт лягав на спину і відбивався, то розпускаючи, то втягуючи в бархатні лапки гострі і довгі кігті.

– Сергій,- відрекомендувався він Вані і знову почав гладити кота.

– Тюленін,- додав Віктор Третьякевич.

– Ага,- не підводячи голови, ствердно кивнув Сергій.

Другий юнак спокійно сидів і перегортав якусь книгу.

– Вася Левашов,- сказав він, подаючи руку Туркеничу.

Хлопці розказали Івану про те, що в місті створено підпільну комсомольську організацію, в яку входять хлопці і дівчата краснодонських шкіл.

Ваня зрозумів, що вони не є зв'язковими якогось партизанського загону, а самі створили свою підпільну організацію і працюють у Краснодоні та хуторах, які до нього прилягають.

Він, із захопленням слухав розповіді то про одну, то про іншу справу сміливих молодогвардійців. І серце його сповнилось вдячністю за довір'я, виявлене до нього молодими підпільниками.

– Отже, листівки, що з'являлися час від часу в місті, це теж справа ваших рук? – запитав Туркенич.

– Звичайно, ми ще не те зробимо,- сказав Олег Кошовий,- ми будемо тепер розклеювати листівки по місту не від випадку до випадку, а систематично.

– Хлопці дістали шрифт, отже, ми будемо їх друкувати,- пояснив Земнухов. – І в необмеженій кількості,- пожартував Віктор.

– Хлопці, невже ви самі, без старших працюєте? – здивовано запитав Туркенич.

– Чому ж самі,- відповів за всіх Третья-кевич,- подивись навколо і побачиш, як Донбас піднімається.

Туркенич розумів, що вони мають зв'язок з кимось, але з ким, звичайно, не можуть сказати. «Важливо, що ми не самі,- подумав він, – і в цьому сила підпільної організації».

– Тепер давайте вирішимо головне питання,- запропонував Земнухов,- яке доручення дамо Туркеничу, враховуючи його досвід командира Червоної Армії. На мою думку, треба доручити йому керівництво бойовими групами організації. Досі всією діяльністю цих груп керував штаб, а завдання здійснювали командири груп. Зараз, як мені здається, треба всю відповідальність за бойові дії молодогвардійців покласти на Туркенича і ввести його в штаб. А штаб, як і раніше, здійснюватиме загальне керівництво організацією, в тому числі і бойовою діяльністю. В наших умовах, особливо в умовах такої конспірації, по-іншому неможливо,- закінчив Віктор.

– Ну як, Ваню, згоден? – запитав Олег.

Туркенич раптом розгубився, він чекав чого завгодно, але тільки не цього. Адже йому запропонували очолити всю бойову діяльність підпільної організації!

«А як не справлюсь? Ні, повинен справитися! Я повинен як командир Червоної Армії виправдати їх довір'я»,- думав Туркенич.

– Ну так що ж, Ваню? – вдруге запитав Кошовий.

– Хлопці,- Туркенич встав,- я у вашому розпорядженні, і якщо ви прийняли мене в свою організацію, то рішення штабу для мене закон.

Він стояв, витягнувшись по-військовому, стрункий, щасливий і гордий за довір'я.

Розходились, коли зовсім стемніло. Віктор Третьякевич попросив Туркенича затриматися. Коли вони залишились удвох, він сказав:

– Ти, Ваню, запитував, чи самі ми тут працюємо, чи є в нас з кимось зв'язок. Ми працюймо зараз під керівництвом підпільної партійної організації. Очолює її старий досвідчений комуніст. Колись пізніше я назву тобі його прізвище. До речі, він підтримав наше сьогоднішнє рішення про твоє призначення.