– А той, хто писав та привозив її до нас у Краснодон, мабуть, теж розуміє, що це небезпечно?-дивлячись у вічі Володі, голосно запитав мельник.

Тоді Володя відповів таким же впевненим, твердим тоном:

– Ви дайте мені, я декому почитаю її. – Оце інша справа! Але не можу, хлопче! У мене домовленість з людьми: хто знайде нову листівку, обов'язково повинен показати сусідові. Ти вже не гнівайся, ніяк не можу.

– Ну якщо так, то пробачте. І за це дякую! І Володя, згорнувши вчетверо пом'яту і вже досить вимащену листівку, простягнув її старому мельнику.

Одного осіннього вечора 1942 року клуб у Краснодоні був незвичайно освітлений. Ішла вистава «Ой, не ходи, Грицю…» у виконанні артистів обласного театру.

Людей, особливо молоді, зібралось багато. Дехто, чекаючи вистави, гуляв по парку, а дехто терпляче стояв біля входу в клуб.

Перші місяці фашистської окупації встигли накласти свій відбиток всюди. Місто, здавалось, завмерло в чеканні чогось страшного, непередбаченого. Десятки шахт, які раніше, здавалось, наповнювали все життям, тепер стояли мовчазними свідками страшної катастрофи.

Міський парк, посаджений і викоханий краснодонською молоддю, названий іменем комсомолу, теж спустів. Скільки тут бувало перед війною народу! Яскраво освітлений парк привертав краснодонців свіжістю повітря і вечірньою прохолодою.

На танцмайданчику завжди було жваво і весело. Навколо фонтана, який переливався сотнями струменів води, гралися діти. А тепер? Як все змінилося!.. Навколо тихо і темно. На околицях парку стояли закопані в зем-лю фашистські танки і зенітні гармати. Десятки дерев, безжалісно вирубаних фашистами, служили маскуванням для техніки.

Василь Левашов, який сидів у парку поряд з Женею Мошковим, чекаючи вистави, чомусь згадав про ті тривожні і радісні дні, коли разом з двоюрідним братом Сергієм І ще кількома комсомольцями він поїхав за путівкою райкому комсомолу в обласну партизанську школу.

Одержавши атестат про закінчення середньої школи ще до початку екзаменів, вони прийшли ось у цей самий парк попрощатися з друзями. …Як чітко спливали у пам'яті Василя ці, здавалось, далекі-далекі дні. Адже минуло всього півроку. Але як змінилися за цей час і він сам, і шкільні товариші. Одні пішли на фронт, інші евакуювались, а чимало залишилось у місті, і більшість з них вступили в підпільну організацію. А скільки нових чу-дових друзів з'явилось тепер у нього. Ось поруч сидить Женя. Що він знав про нього до війни? Нічого, та й не міг знати… А скільки в ньому енергії, життєвого досвіду, яку організованість він вніс своїм приходом у «Молоду гвардію», як дисциплінує він своєю присутністю і поведінкою хлопців. До нього придивляються, прислухаються всі, і не дивно – адже він кандидат у члени партії.

Тепер вони друзі, великі друзі по підпіллю.

Вася так замислився, опустивши низько голову, що не помічав ні людей, які проходили мимо, ні Жені Мошкова, який сидів з ним поруч.

Лице Левашова то освітлювалося ледь помітною усмішкою, то хмурніло і ставало суворим. Він не чув, як до нього звернувся із запитанням Женя, і здригнувся, коли той злегка штовхнув його в бік.

– Ти що, заснув?

– Ні, а що? – соромливо відповів Вася.

– Мені здалося, ніби я бачив тут у саду одну знайому дівчину. Вона вчилася разом з нами у спецшколі…

В зал ще не пускали, і молодь зібралась у фойє.

При електричному світлі, яке вмикали лише у дні концертів і кіно, було особливо помітно, як занехаяли раніше чистий, затишний клуб – улюблене місце відпочинку красно-донців. Стіни фойє, покрашені масляною фарбою, забруднені. Замість картин, які були раніше, висіли німецькі плакати, прибиті цвяхами з паперовими прокладками. Плакати закликали молодь їхати в Німеччину. Тут же розклеєні різні картинки. На них зображувалось «райське життя», яке ніби чекає добровольців у Німеччині. Стеля і стіни були вкриті смугами кіптяви від шахтарських ліхтарів, якими освітлювали клуб у дні танців. Давно не мита підлога зберегла ще по кутках, де раніше стояли ряди стільців, темно-коричневу покраску. Стільців тепер не було, біля стін де-не-де стояли лавки. Все свідчило про відсутність дбайливих господарів. І це особливо впало в очі сьогодні, коли після довгої перерви в клубі спалахнуло світло.

Люди стояли у фойє групами попід стінами і по кутках, не наважуючись вийти на середину, ніби не бажаючи потрапляти одне одному на очі.

– Виставу призначили о пів на шосту, а чомусь у зал нікого не пускають,- сказала Клава Ковальова подрузі Ксені, яка стояла біля неї.

– Чекають когось»-відповіла Ксеяя.

– Господарів, звичайно, кого б їм ще чекати,- втрутився у розмову Володя Загоруйко.

Він пошепки розмовляв з Земнуховим.

– Нарешті і пани з'явились! Ощасливили нас, грішних,- кивнув Володя в бік вхідних дверей.

У фойє зайшло кілька німецьких офіцерів із комендатури і жандармерії. Разом з ними був і начальник поліції Соліковський, який недавно змінив Орлова.

Всі затихли. Німці намагалися не дивитися на людей, вони з досвіду знали, якими багатозначними можуть бути мовчазні погляди росіян…

– Коменданта не видно,- зауважив Володя.

– Зате начальник жандармерії прийшов,- сказав Земнухов, поправляючи свої старенькі окуляри.

Забіг, перелякано поглядаючи навколо, директор клубу. Він поспішно пройшов до дверей, що вели до залу, і сам широко відчинив їх перед німецькими офіцерами.