– Ну й майстер ти, Ваню, розповідати.

Тобі б артистом бути,- сказав Олег, ледве переводячи подих.

– А поруч зі мною,- розповідав Туркенич, серйозно поглядаючи то на Кошового, то на Земнухова,- стояла вже немолода, але ще сповнена сили козачка, як кажуть, молодиця – кров з молоком.

– Постривай,- почав благати Земнухов,- дай трохи перепочити, доконав ти нас, немає сили вже сміятись… Розповідає з таким серйозним виглядом, а у нас животи від сміху болять.

Туркенич не вгамовувався.

– Дивилась вона, дивилась на цю отару баранів і не витерпіла, закричала на весь майдан. «Ех ви (тут вона таке сказала, що всі на базарі покотились від сміху), обідрані… Куди вас нечистий дух несе? У вісімнадцятому році вам зади понабивали, а тепер куди носи тичете? Вам з бабами воювати, та й то на печі. Коли вже дійшла черга до таких опудал, то погані справи в німців».

***

Уже зовсім стемніло, коли до Туркенича прийшли Земнухов з Поповим.

– Ваню, ось Анатолій прийшов з пропозицією від первомайців,- сказав Земнухов.

– Полонених червоноармійців привели в селище і розмістили в лікарні.

При слові «полонені» у Туркенича защеміло серце. Останнім часом, коли кожен день був заповнений боротьбою проти окупантів і в нього з'явилося стільки нових друзів,- фронт, війна, окупація стали сприйматись якось по-іншому. І літні невдачі на Дону, свідком і жертвою яких виявився і він сам, поступово забувались.

А тепер це страшне слово знову розбурхало все всередині, повернуло його свідомість до недалекого, але страшного минулого.

– Вигляд у них жахливий, голодні, худі, зарослі, майже роздягнуті. Навіть не віриться, що це молоді люди.

– Скільки їх?
– тільки й спромігся запитати Туркенич.

– Чоловік двадцять.

– Треба, мабуть, зібрати штаб і порадитись, як їх визволити,- зауважив Земнухов.

– Та завтра їх поженуть. Це просто вночі побоялися вести далі,- захвилювався Анатолій.

– Адже ми з тобою в організації перебуваємо, а не анархісти якісь.

– Ти краще не марнуй часу, іди збирай хлопців, чоловік десять, не більше; огляньте все довкола лікарні та й водночас подумайте і про визволення. А ми порадимося з іншими членами штабу, я думаю, що у них заперечень не буде,- і Туркенич поглянув на Земнухова.

– Я не маю сумніву в цьому, але глядіть не подумайте самі що-небудь вчинити,- попередив він Попова.

– Ну що ти, Ваню, ми ж не анархісти, дисципліну знаємо,- і Анатолій лукаво усміхнувся, даючи зрозуміти, що натяк Туркенича зайвий.

– Біжи, Толю, зараз не до жартів,- пом'якшив тон Туркенич, беручи за плечі Попова.

Він знав, що Анатолій не образиться. Його група не раз виконувала найскладніші завдання штабу. Коли обмірковували такі операції, Анатолія відзначали як одного з найдисциплінованіших виконавців.

– Чекай нас о дванадцятій у районі клубу. Біля лікарні особливо не стовбичте.

– Все зрозуміло! І Попов, окрилений надією, побіг на Первомайку. …Очолити операцію по визволенню військовополонених штаб доручив Туркеничу і Земнухову з тим, щоб вони залучили учасників первомайської групи.

О першій годині ночі хлопці зустрілися з Анатолієм Поповим, вислухали його пропозиції і прийняли спільну ухвалу: в районі лікарні розставити юнаків та дівчат із групи Попова, щоб до будинку не змогли підійти непомітно ні поліцаї, ні фашисти, зняти вартових, а потім розпустити полонених по Первомайці.

– Але попередь своїх, щоб жодного пострілу,- сказав Туркенич,- особливо по німцях. Сам розумієш, Толю, звільнимо чи ні, а за вбитого фашистського мерзотника доведеться розплачуватися первомайцям.

– Розумію.

– Стріляти тільки в тому разі, якщо кому-небудь реально загрожуватиме небезпека,- додав Земнухов.

– Друзі,- звернувся Туркенич до Земнухова і Попова,- а що як ми червоно-армійців розіб'ємо на групи і на кожну з них дамо по пістолету і хоча б по дві-три гранати?

– Оце здорово! – зрадів Анатолій.

– Було б добре, коли б пощастило їх попередити про наш план, бо для того, щоб їм розтлумачити, як і до чого, потрібен час, а поміж них можуть бути і хворі, й поранені, які самі йти не зможуть, – сказав Земнухов.

– Ні,- заперечив йому Попов,- вони всі самі йшли, а тих, хто не міг іти, фашисти розстріляли біля Королівки.

– От мерзотники,- з ненавистю сказав Земнухов.

– Ну що ж, мені здається, є ще одна пропозиція, яка допоможе нам навести організованість і серед них,- знову озвався Туркенич.