Порівнявшись зі сценою, Туркенич і Кошовий неголосно привіталися з хлопцями і пройшли в кімнату директора. Незабаром звідти вийшов Женя Мошков, підійшов до Віктора, почекав, коли закінчили пісню, і спитав ніби між іншим, але так, що всі почули:

– Може, на сьогодні доволі? А то так навчитесь грати, що кудись у Німеччину запросять виступати.

– Мабуть, можна кінчати, – згодився Третьякевич і оголосив: – Усі вільні. Завтра о дев'ятій буде генеральна репетиція.

Мошков узяв Віктора під руку, одвів його трохи вбік і тихо сказав:

– Попередь Левашових, щоб зостались. Сергій Тюленін знає, а всі інші хай розходяться.

Женя пішов до себе і, ніби згадавши щось, голосно гукнув:

– Вікторе, зайди, остаточно домовимось про репертуар.

– Зараз іду, тільки покладу мандоліну.

Всі галасливою ватагою кинулись у кімнату, де зберігались інструменти, і навперегін вистрибували звідти, поспішаючи на вулицю. Хлопці на ходу застібали пальта, поправляли шапки. Через кілька хвилин гамір стих. Лише десь у глибині клубу, в одній із кімнат ішла репетиція хору – співали «Реве та стогне Дніпр широкий».

– Кого чекаємо?

– Зараз Люба прийде, і почнемо.

Ніби на підтвердження слів Земнухова за дверима почувся голос Люби – вона співала «Гандзю». Дівчина квапливо ввійшла, майже влетіла, і порушила тишу. Швиденько поглянувши на всі боки, вона подала руку тим, кого ще не бачила, струснула головою, потім поправила рукою неслухняне волосся і попрямувала до Левашових, які сиділи біля вікна по краях високої довгої лави.

– Яз вами сяду! Гаразд? – Не чекаючи відповіді, Люба вмостилась між ними.

Сергій Тюленін посміхнувся:

– Хоч тікай з лавки: все одно спокою не буде!

Його сусіди голосно розсміялись, але Люба, ніби не чуючи, погойдала ногами, ледве дістаючи до підлоги.

Женя Мошков перекрутив ключ у дверях і попробував, чи міцний замок.

– На випадок чого,- обмірковуємо програму майбутнього концерту,- сказав він.

– На консультацію запрошено Туркенича: його знають в клубі як чудового артиста,- додав Ваня Земнухов.- Усі інші – місцеві,- пожартував він і обвів поглядом присутніх.- Можна починати?

– Давай, Ваню, давай! – квапив Тюленін.

Усі поглянули на Земнухова. Той підвівся, скинув навіщось окуляри, поклав їх на стіл, поліз у кишеню по хустинку, але в цій кишені її не було, він поліз у другу – і там не було…

Туркенич, що сидів з другого кінця столу, суворо насупив брови і про щось думав, дивлячись на ніжне, але сповнене рішучості обличчя Олега Кошового, який сидів навпроти нього.

Нарешті Земнухов розшукав хустинку, протер окуляри і, начепивши їх, тихо сказав:

– Друзі, ви знаєте, яке завдання поставило перед нами життя?

Усі насторожено мовчали, не зводячи з нього очей. І хоча кожен з присутніх догадувався, про що йтиме мова, але все-таки Ва-нин тон і несподівана тиша заінтригували багатьох.

– Справа дуже складна. Тому ми вирішили зібратись, порадитись, що нам робити,- говорив далі Земнухов.- Нам усім відомо, що через кілька днів,- коли точно, не знаємо, але не далі як через тиждень,- близько п'яти тисяч чоловік – у першу чергу молодь, будуть вивезені в Німеччину. Німці відчувають, що скоро будуть змушені покинути наш район, і намагаються зробити все, щоб перешкодити Червоній Армії. Вони розраховують вивезти робочу силу до себе в тил і водночас майбутнє поповнення для нашої армії!

Він зупинився, окинув усіх бистрим поглядом і заговорив знову:

– Наше завдання – не допустити цього. В іншому випадку все, що ми зробили, і все, що ми ще зможемо зробити, дорівнюватиме нулю. Але як зірвати це чорне діло ворога? Умовляти, закликати молодь – тепер уже марна річ. Це було дійовим засобом, коли в Німеччину набирали добровольців і коли відправляли небагатьох. Тепер же цей засіб боротьби – я маю на увазі листівки, заклики- відпадає. Потрібні інші, рішучіші заходи.

Земнухов зробив паузу, ніби чекаючи запитання.

– Які? – спитав Віктор Третьякевич.

– Ось про них давайте й порадимось.

У кімнаті настала тиша. Всі зосереджено думали. Земнухов не квапив товаришів: він хотів дати можливість кожному обміркувати все, а потім вирішити. Він мав свій план, але висловлювати його відразу вважав зайвим, бажаючи перевірити, чи співпаде його намір з думкою більшості.

Туркенич сидів спокійно, але Земнухов чомусь стежив саме за ним. На жаль, він нічого не міг прочитати на обличчі друга.

Мовчанку порушив Олег.