Шрифт:
Земнухов і Попов перезирнулись.
– Ти, Анатолію, підшукай серед своїх хлопців Сергія Тюленіна.
– Кого? – здивувався Попов.
– Ну такого бойового, як Серьожа.
– Он воно що! Сергія у нас, звичайно, нема, але Демко є.
– Який Демко?
– Фомін.
– Ну що ж, хлопець як слід,- втрутився в розмову Земнухов.
– А що ти йому запропонуєш?
– Хочу, щоб він пробрався до них через вікно чи підвал.
Анатолій замислився, прикидаючи щось у думці, пригадуючи будинок лікарні, підходи до неї.,
– Так, можна, звичайно, спробувати.
– Ні, пробувати не можна, бо все завалимо. Треба, щоб усе було напевне. Або так, або ні – середини бути не може.
– Можна пролізти через вікно, адже багато шибок розбито. Демко Фомін це зробить, він хлопець тямущий, спритний, та й кмітливості йому не бракує.
– Отже, вирішили,- підсумував Турке-нич.- Ми утрьох знімемо вартового, Демко попередить червоноармійців про наш план. Ви, хлопці,- до речі, Анатолію, скільки ти чоловік узяв?
– Десять, я – одинадцятий.
– Добре. Ви будете прикривати підступи до лікарні і, коли операція пройде вдало, допоможете вибрати дорогу і передати зброю.
– Нічого не пропустили?
– Наче нічого, хіба що на випадок провалу…- нерішуче почав Попов.
– Провалу не повинно бути. Але якщо план зірветься, всім відходити в степ і далі в балку.
– От тепер, здається, все,- сказав Земнухов.- Можна йти. Решту обміркуємо на місці.
О третій годині ночі все було готове до початку операції. Туркенич чекав, поки Фомін підготує полонених. На все це було дано рівно тридцять хвилин.
– Ваню,- штовхнув Туркенич Земнухова, який лежав поруч,- скільки часу минуло? Чи пішов Фомін?
– Почекаємо ще хвилин десять і почнем.
– Як повільно спливає час,-зітхнув Анатолій.
– Тихше,- Туркенич указав на ледь помітну в нічній темряві постать поліцая.
Той пройшов уздовж паркана за два кроки від юнаків. Коли поліцай знову повернув у протилежний бік, Туркенич сказав:
– Це його останній похід. На випадок чого, хлопці, допоможете мені.
Поліцай тимчасом порівнявся з ними. Туркенич до болю в руці стиснув рукоятку пістолета. Він зараз не відчував, як тяжко дихав поруч Земнухов, як напружився Анатолій Попов. «Тільки б не промахнутися, тільки б не пропустити»,- думав він. Зараз у його руках життя дванадцяти молодогвардійців, що притаїлися десь недалеко в провулку, на подвір'ях, городах, готові до вирішальної сутички. А там, у лікарні, двадцять чоловік полонених. І вони, затамувавши дихання, теж чекають. Попереду в них – смерть., Не сьогодні, так завтра. Не від голоду, так від приклада чи ворожої кулі.
Туркенич схопився і одним стрибком догнав поліцая. Він з розмаху вдарив його пістолетом по потилиці й затиснув рукою рота, щоб той не крикнув. Удар був такий сильний, що Ваня відчув, як пістолет залила кров.
Поліцай глухо застогнав і повільно осів на землю. Земнухов і Попов мовчки стояли поруч, не наважуючись запитати, що ж робити далі з цим поліцаєм.
– Він не скоро підведеться… якщо взагалі зможе підвестися,- прошепотів Туркенич,- облиште його. І вони кинулись до будинку лікарні, що здавалась пусткою.
Та досить було тільки прочинити вхідні двері, як усередині почувся глухий шум і стриманий гомін.
У дверях хлопців зустрів Фомін.
– Ну що, вони готові? – спитав Туркенич.- Ти про все їх попередив?
– Про все. їх двадцять один чоловік, розбились вони на п'ять груп, як і домовились. Тепер чекають команди.
Туркенич, а за ним Земнухов з Поповим зайшли в приміщення. І відразу їх оточили, почали обіймати і дякувати незнайомі, але такі близькі і рідні радянські люди. Сльози застеляли очі, та було темно, і хлопці не стримували їх.
– Друзі, не гайте часу, виходьте групами на вулицю, вам наші хлопці покажуть дорогу.
До Туркенича підійшов високий на зріст худий чоловік, простягнув кістляву руку і спитав:
– Браток, скажи, кому нам дякувати за своє визволення?
– Та дякувати нема за що.- А потім, трохи подумавши, додав:-«Молодій гвардії».
– «Молода гвардія»,- повторив боєць так, немов хотів на все життя запам'ятати ці два слова, і ще міцніше стиснув руку бойового командира підпільників.- Якщо житиму, то не забуду ніколи.- І він ступив у темряву.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Становище на фронтах різко мінялось. Оточені на Волзі четверта і шоста танкові німецькі армії опинились у безвиході. Радіо й газети знизили хвалькуватий тон. Відчувалась настороженість.
Комендант Краснодона Швейде одержав суворий наказ – бути готовим вивезти в Німеччину всіх, хто може бути корисним Червоній Армії, і насамперед молодь.
Директорові біржі праці було дано розпорядження скласти списки на все працездатне населення Краснодонського району, окремо виділивши осіб від чотирнадцяти до тридцяти п'яти років для вивезення до Німеччини в першу чергу. Начальника поліції Соліковського німці попередили: найближчими днями можлива облава за списками, складеними біржею праці.