– Гаразд, ходімо по домівках,- діловито зауважив Сергій.

Усі троє йшли швидко, оглядаючись на біржу, що горіла яскравим полум'ям. Сергій вибирав дорогу так, щоб не виходити на центральні вулиці і не зустріти ніде патрулів.

– Та-ак,- Сергій навіть зупинився, ніби він щось дуже важливе забув зробити,-ти не звернув уваги на церкву? – спитав він Віктора.

– Ні… Я про неї забув.

– А що трапилося? – злякано спитала Люба, не розуміючи, що може означати це таємниче запитання.

– Та нічого… Ще одна річ…-бажаючи зам'яти розмову, додав: – Друзі йшли мовчки, стомлені, волені.

Біржа палала, мов яскравий смолоскип, здіймаючи вгору довгі язики полум'я. Облите бензином дерев'яне горище і покрівля спалахнули моментально. Полум'я полізло в усі щілини, облизуючи вогняним язиком кам'яні стіни будівлі. Із сторожки вискочив поліцай і метушився мов очманілий, дивлячись із страхом, як вогонь поступово охоплює весь будинок.

Попервах від несподіванки він не міг збагнути, що трапилось. Протираючи заспані очі, він бігав з карабіном у руках по вулиці, не знаючи, що робити: чи гасити пожежу, чи бігти в поліцію. Потім він вирішив вистрілити вгору. Через кілька хвилин до нього збіглись поліцаї, які патрулювали на сусідніх вулицях… Старший поліцай Севастянов послав одного з них у поліцію, а другого в пожежну команду, що містилась метрів за двісті від біржі. Всі інші пробували виламати двері й пробратися всередину, але не змогли. Один з поліцаїв кинувся до вікна і з розмаху розбив його прикладом, але Севастянов сказав:

– Даремно стараєшся: адже там залізні грати на вікнах.

Пробратись усередину було неможливо, та в цьому й не було потреби: з гуркотом обвалилася стеля, і полум'я ще вище підскочило вгору, діставши нову поживу – меблі й підлогу. Етерніт, яким була покрита біржа, тріщав і безперервно злітав уверх, захоплюючи за собою частинки палаючих уламків. Тільки кам'яні стіни стояли, перетинаючи шлях вогню і людям.

Нарешті, приїхала пожежна команда. Сонний вигляд пожежників немовби промовляв: «Чи варто було турбувати нас, коли тут уже все догоряє?»

– Швидше, швидше,- підганяв пожежників їх начальник,- підключайте шланг до насоса. Качайте!

– Хоча б устигнути викачати воду з бочки, поки будинок згорить… І то менше балачок буде потім,- спокійно сказав один з пожежників.

Струмінь ударив по стіні, і та у відповідь затріщала, засичала, ніби обурювалась. Вода ковзнула в охоплене різнокольоровим вогнем вікно і зникла в язиках полум'я.

Севастянов послав на допомогу пожежникам ще чотирьох поліцаїв.

У сквері з'явились перші, найсміливіші чи найцікавіші, городяни. Прибіг, схопившись за голову, Стаценко, за ним директор біржі. Він держав у руках в'язку ключів і, жахаючись, дивився туди, де раніше були вхідні двері.

– Що ж тепер буде? Що скаже комендант? – скрушно промовив Стаценко.- Від чого вона спалахнула? Де черговий поліцейський?

– Біржу хтось підпалив,-спокійно зауважив один із пожежників, натискаючи на рукоятку насоса,- он драбина догоряє'з того боку будинку.

Стаценко і директор біржі кинулись до задньої сторони, ніби це зараз допомогло б погасити пожежу.

– Так, так, правильно!

– Он, ще не зовсім згоріла,-майже водночас промовили вони з якоюсь радістю в голосі.

Уламки обвугленої і розваленої драбини лежали поряд із стіною, пломеніючи синенькими язичками полум'я.

– Соліковський приїхав! – гукнув хтось. Поліцаї заметушились, намагаючись якомога далі заховатись від його очей.

Начальник поліції підійшов до палаючої будівлі, глянув на Севастянова, який негайно підбіг, намагаючись доповісти, і спитав:

– Від чого загорівся?

– Поки що не встановлено, пане начальнику… Пожежна команда приїхала дуже пізно,- ніби виправдовуючись, відповів поліцай.

– Хто вартував? – роздратовано спитав Соліковський і, не діждавшись відповіді, додав: – Спав, звичайно, мерзотник!

– Авжеж, безумовно, спав,- підхопив Севастянов, радий з того, що начальник не повторив запитання про те, хто з поліцаїв чергував.

– Гаразд, потім дізнаємось.- Соліковський обережно озирнувся на всі боки, щоб пересвідчитись, чи хто не підслуховує розмови.- А загорілась вона, очевидно, сама… зрозуміло? Можливо, забули піч погасити, коли додому йшли, чи хтось недокурок кинув.

– Так точно, пане начальнику!

Але Севастянову було зовсім незрозуміло, чому саме біржа повинна була сама загорітись і чим це поліпшує становище. «Але коли Соліковський сказав, значить, так треба»,- подумав він. Севастянов не став особливо го-лову собі сушити над цим запитанням. Його бентежила одна обставина: хто повірить, що впущений кимсь недокурок міг пролежати так довго? От, може, від печі… Це ще сяк-так.

Вода в бочці закінчилась. Струмінь, захлинувшись і кілька разів затріщавши, обірвався. Люди, які качали воду, зупинились, витираючи спітнілі обличчя.

– Слава тобі, господи,- промовив похмурий пожежник,- тепер усе.

– Що все? – перепитав інший.

– А те, що наше діло – качай, брат, поки вода є. Кінчилась вода – можна й відпочити.

– Але ж будинок горить?

– Догоряє, горіти вже немає чому. А ти думаєш, він,- пожежник показав на свого начальника,- не розумів, що з однією бочкою води, та ще коли стеля обвалилась, можна було б і не братися за гасіння? Це просто совість заспокоїти, а ймовірніше-від страху, перед начальством вислужується.