– Там народ досвідчений, вони не попадуться… а якщо попадуться, так не вони, а Севастянов з тим недолюдком,- прошепотів Сергій і знову замовк, вдивляючись у темряву й насторожено прислухаючись до кожного шурхоту.

– Глянь! – показав Сергій у протилежний бік.

Від Клубної вулиці до них посувалися ледь помітні постаті.

– А якщо і це не вони? – промовила Валя, тримаючись за рукав Сергійового пальта.

– Я Ваню Земнухова відразу впізнаю,- заявив Сергій. Він глянув на всі боки і додав: – Почекай тут, я їх зустріну.

Він спритно одним рухом перестрибнув через старий паркан.

Хлопці помітили Сергія, випрямились і пішли назустріч. Сергій не помилився-це був Земнухов, з ним ішли Мошков і Василь Левашов.

– А всі інші де? – спитав Сергій.- Може й без них почнемо?

– Ні, не будемо поспішати. Треба як слід роздивитись і зважити, ще ціла ніч попереду,- відповів Ваня і взяв Сергія під руку.- Чи все спокійно?

– Так, тихо.

Сергій промовчав про те, що тільки-но бачив Севастянова з поліцаєм.

– Ваню,- раптом жваво й голосно спитав Сергій,- а де Віктор, Туркенич?

– Вони зайдуть по Олега і разом прийдуть, а більш нікого вирішили не турбувати.

– Ви зараз підходили ще раз до машини? – спитав Женя Мошков. Ледь пригнувшись, він розглядав сліди, що вели за паркан аптеки, звідки щойно вискочив Сергій.

– Ти, Женю, не бійся,- зрозумів його побоювання Сергій.- Сліди наші лишаться непоміченими. Від машини ми носитимемо мішки не сюди, а по дорозі, де слідів не видно буде, потім – по стежці, за аптеку, на Клубну вулицю. Я це передбачив, і ми з Валею вже обійшли довкола, Женя усміхнувся. Вася Левашов, якому були такі зрозумілі ці застережні заходи (в партизанській школі їх учили замітати свої сліди), в думці радів з того, що Сергій уміло підготував цю операцію.

– Ну що ж,- додав він уголос,- оскільки Сергій готував усе від початку до кінця,- нехай він і командує.

– Командуй, Сергію, командуй! – погодився Ваня.

Незабаром прийшли Третьякевич, Туркенич, а разом з ними Загоруйко, якого вони випадково зустріли. Олега не було вдома.

– Треба було б перекрити вулицю,- рішуче сказав Сергій.- Крім того, біля будинку, де стоїть машина, поставити одного чоловіка. Очевидно, фрици і шофер машини перебувають саме там. Ви з Валею та ще хто-небудь допоможете нам, і через десять хвилин усе закінчимо!

Хлопці переглянулись, мовчки схвалюючи сміливий і водночас досить простий Сергіїв план. Туркенич кивнув головою і попрямував до будинку, де стояла машина. Він обережно звів курок пістолета, але зробив це так, що ніхто з присутніх не почув. Ваня розумів, як важливо зараз дотримуватись тиші і спокою. «Навіщо випробовувати нерви товаришів?» – думав він, і в душі йому жаль було і маленьку, ще зовсім дитину, Валю, яка так сміливо йшла за Сергієм, і відчайдушного Сергія, який, не задумуючись, ладен піти на все, і цих юних і водночас уже загартованих і з'єднаних міцною бойовою дружбою хлопців. – При першому ж пострілі – ніяких вагань, усім розбігатись,- наказав Туркенич.

Сергій, озираючись на всі боки, впевненою ходою попрямував до машини. А слідом навшпиньках, стараючись не відстати від нього і не озираючись, у всьому звіряючись на нього, квапливо перебігла вулицю й Валя. Володя причаївся на своєму місці, щоб, як тільки вони залізуть у машину, приймати від них мішки.

Сергій ще раз обдивився навколо. Безшумно і хутко, мов кішка, ковзнув уздовж заднього борту і зник у кузові. Він подав руки і майже підняв Валю. Вона встигла відштовхнутися ногою від борту, щоб не забитись, і теж зникла під тентом.

Володя, трохи почекавши, перетнув вулицю і, зупинившись ззаду машини, прошепотів:

– Ну, що там, Серьожо? Давай швидше.

– Зараз,- почулась відповідь Сергія, і щось дзвінко загриміло всередині кузова.

Володя присів, притулившись до заднього колеса. Сергій прикрив Валю рукою, наче бажаючи захистити її від невідомого ворога. Він ладен був вилаяти себе за те, що взяв її на цю рисковану операцію.

Але Валя не крикнула і взнаки не дала, що страшенно злякалась, хоча Сергій відчував, як вона тремтить усім тілом.

– Тьху, будь ти проклята, – просичав злісно Сергій, намацавши під ногою порожню каністру. Він трохи підвівся і поставив її під борт, щоб не заважала.

Рука його намацала цупкий мішок. «Пошта, – промайнуло у нього в голові.- Напевне, поздоровчі листи.- Він хотів відкласти мішок, але промайнула нова думка:- А що як пошта важлива?»

– Подивись, де там Володя,-прошепотів він Валі.

Та швиденько підповзла до заднього борту машини і, стоячи на колінах, зашепотіла в темряву:

– Володю, Володю!