Біржа продовжувала горіти, але полум'я помітно спадало: догоряли столи, шафи, стеля, підлога.

– Що тепер робити? – розгублено спитав у Соліковського зляканим голосом начальник пожежної охорони.- Вода закінчилась… Якщо їхати до водонапірної башти за переїзд, то тут усе догорить.

– Не турбуйтесь,- процідив крізь зуби Соліковський,- підшукайте собі краще місце для зашморгу. А біржа і без вас догорить.

Той почав щось белькотіти у виправдання, але Соліковський не слухав його. Він повернувся до Севастянова.

– Зберіть усіх поліцаїв і отих зівак,- кивнув він на великий натовп людей, які стояли у сквері і сусідніх з біржею подвір'ях,- візьміть з десяток відер тут у мешканців,- він махнув шкіряною нагайкою.- І гасіть, поки горить.

– А вода? – обережно, боячись розгнівати начальника, щулячись від страху, спитав Севастянов.

– На Садовій є колонка, метрів за сто звідси. Беріть там…

Соліковський помітив товсту, громіздку постать Стаценка, який повільно виповзав із-за рогу будинку, і не докінчив речення. Але Севастянов зрозумів наказ начальника. Через кілька хвилин він уже голосно порядкував над поліцаями, вишиковуючи їх у ланцюжок. Загриміли порожні відра, і конвейєр запрацював.

Соліковський помітив у ході і тоні Стаценка, коли він розмовляв з директором біржі праці, спокій, що було зовсім невластиво йому в подібні хвилини.

«Щось ти рано заспокоївся, пане свиняче рило. Пропала твоя голова! За те, що згоріли списки, документи, тебе по голівці не погладять!»

Стаценко теж помітив Соліковського і повагом попрямував до нього. Директор біржі праці нерішуче зупинився і відійшов убік, очевидно не бажаючи бути присутнім при розмові двох «господарів міста».

– Щось ви рано заспокоїлись, пане голово!- почав злсрадно Соліковський.- Може. вам пощастило врятувати документи або хоч списки?

– Ні, ні того, ні другого. Мені, звичайно, неприємно, що так сталося, але водночас я співчуваю вам, пане начальнику поліції.

Соліковському здалося, що звужені масляні очиці його співрозмовника самовдоволено примружились.

– Ви співчуваєте мені, коли за біржу доведеться відповідати вам? – усміхнувся Соліковський.

– Мені? Навряд. Охорона біржі, як і спокій у місті, доручені вам, пане начальнику поліції,- ущипливо підкреслив Стаценко, витираючи спітнілого лоба й потилицю.

– Біржа загорілася зсередини, – намагаючись триматися спокійно, але передчуваючи щось недобре, сказав Соліковський, нервово плескаючи себе нагаєм по халявах.

– Та її підпалили з того боку будинку, з горища. І це на совісті тих, хто її охороняв, або, точніше, повинен був охороняти. її підпалили партизани.

Соліковський здригнувся, і це помітив проникливий погляд голови міста, хоч сам він промовив слово «партизани», озираючись на всі боки.

Начальник поліції зрозумів, що Стаценко щось навмисне не доказує.

– З того боку будинку стояла драбина, якраз під віконечком на горище.- Стаценко сказав саме «віконечко», розуміючи, що це ще більше вразить небезпечного, хитрого, але зараз зовсім безсилого перед ним ворога.

Соліковський квапливо обійшов біржовий будинок, не звертаючи уваги на палаючі головешки, на грязь і кіптяву. Стаценко ледве встигав за ним.

– Ось вони, слідочки драбини, яка була поставлена отак,- і міський голова прокреслив дві вертикальні лінії уздовж кам'яної стіни.

Соліковський з люттю вдарив носком чобота по обвуглених щаблях драбини.

– Так, так…- скрушно похитав головою Стаценко.- Але тепер пізно: її бачили пожежники, директор біржі, ваші поліцаї і я. Я теж бачив,-додав він, бажаючи показати Соліковському, що в разі потреби він зможе все це засвідчити коменданту або начальнику гестапо.

Починало світати. З'явились перші ознаки ранкової зорі. Юрба довкола біржі безперервно зростала. Люди все щільніше оточували пожарище.

– Згоріла, проклята! – І списки згоріли?

– Все згоріло, біржа з усіма потрухами по вітру полетіла! – чути було в юрбі.

– Що ж тепер буде? – нерішуче спитала літня жінка, звертаючись чи то до своєї сусідки – сивої бабусі в поношеному пальті, чи до всіх навколо.

– А те й буде,- відповів чоловік років п'ятдесяти, повагом запалюючи від трута люльку,- що тепер вони не зможуть зібрати й вивезти силоміць людей. А добровільно дурнів не знайдеш.

«Добре сказав чоловік! Про це треба буде сьогодні ж написати в листівках і попередити населення,- подумав Туркенич, який мовчки стояв тут і дивився на догоряючий будинок.- Він сам додумався, а іншим підказати не завадить».