Метушливий Севастянов схвально поплескав його по плечу:

– Молодець, хлопче, молодець! Сергій закричав ще голосніше:

– Давай, давай! Ворушіться, панове, ворушіться!

Земнухов і Туркенич знову перезирнулись, посміхаючись.

– Гаразд, уже нічого гасити,- пробасив Севастянов.- Кінчайте!

Ланцюжок розпався. Сергій побіг до біржі ближче, ніби щоб переконатися в правильності слів старшого поліцая. За ним попрямували його юні помічники. Тюленін вліз усередину будинку, щось поковиряв там на землі залізним прутом і виліз назад, збурюючи попіл. Вимазане в сажу обличчя його сяяло.

– Ну, спасибі, хлопці, за допомогу,- простягнув Севастянов руку Сергієві.

Тюленін нерішуче подав йому свою вимазану, брудну, мокру руку, рукавом другої витираючи піт з лоба і водночас розмазуючи сажу на щоці. Вихрястий чуб, вибившись з-під шапки, неслухняно спадав на гладеньке чоло, а досить жваві очі його іскрились.

Севастянов сприйняв це як почуття радості за його похвалу і подяку.

– Що ви, пане начальнику,- збентежено знизав плечима Сергій і звернувся до своїх помічників: – Ось що, хлопці, ми своє діло зробили… і, як сказав пан начальник, непогано. А тепер – марш додому!

Тим часом Севастянов, доповідаючи Соліковському про виконаний наказ, не забув згадати і про бідового хлопчака, який з своїми друзями допомагав гасити пожежу.

– Хто вони? – спитав Соліковський.- Видати їм усім денний пайок.

– Дозвольте, я виясню, пане начальнику. Але Соліковський повернувся і пішов до саней, запряжених парою баских коней.

Севастянов марно старався знайти ватажка хлопців. Нікого з них ніде не було. Вони наче випарувались, і жоден з поліцаїв не міг сказати, куди вони зникли.

– Чортенята! – сплюнув Севастянов.

А Сергій зібрав у сквері, недалеко від біржі, всіх своїх друзів.

– Ну ось, поки що все обійшлось якнайкраще, а тому треба швидше розбігатися по домівках. І не попадатися на очі поліцаям, особливо Севастянову.

Хлопці були збуджені, навперебій розповідали один одному про те, що кожен з них і сам добре бачив.

Туркенич і Земнухов теж одійшли вбік.

– Тепер можна йти спокійно досипати.

– Точніше поспати, – поправив Земнухов.

– Хто як, а я звечора трохи поспав.

Вони направились у сквер, але їх зацікавила велика група людей. Усі вони товпились біля виходу з скверу і, повернувшись спиною до безмовної біржі, показували кудись в інший бік.

– Що там ще трапилось? – здивувався Земнухов.- Ходімо побачимо.

Туркенич мовчки пішов за ним. Хлопці пробрались уперед і здивувалися з того, що люди дивляться кудись угору. Дехто сміявся, а старі хрестилися.

Побіжний погляд на приміщення колишнього клубу інженерно-технічних працівників, зайняте під церкву, пояснив хлопцям усе. Поки горіла біржа, ніхто не помічав, що на хрест дерев'яного купола, надбудованого на покрівлю, було повішено червоний прапор.

– Я думаю, що це діло одних рук,- сказав Земнухов.

– Але коли він устиг це зробити? – здивувався Туркенич.

– Ти не дивуйся. Я не можу поручитись, що він і зараз спокійно сидить вдома, а не пішов ще кудись.

– Давай послухаємо, що говорять про це,- порадив Туркенич.

Вони змішалися з натовпом. Якийсь чоловік реготав, узявшись у боки, і, хвацько задерши голову вгору, повторяв:

– Ну й молодці! Ну й здорово! Оце так потішили!

– Чого витріщився, окаянний! – люто накинувся на нього дід, який мовчки хрестився і чимось нагадував Земнухову Тараса Бульбу.- Знайшов з чого сміятися, сопляк!

Земнухов і Туркенич переглянулись і пішли, намагаючись швидше вибратись із юрби.

Увечері 30 грудня 1942 року на квартирі Віктора Третьякевича було зібрано розширену нараду штабу. Вона проходила бурхливо. Було вирішено: в новорічний вечір, коли німці відзначатимуть різдвяне свято, висадити в повітря дирекціон. Докладний план розробили Третьякевич, Туркенич і Мошков. На нараді доповідав Женя Мошков, і лише зрідка Туркенич або Третьякевич додавали невеликі поправки. Успіх плану залежав від сміливих і рішучих дій.

Вибух намічався не під час урочистих зборів, які мали відбутись у клубі, а коли почнеться банкет у приміщенні дирекціону. Дирекціон розташувався в приміщенні колишньої школи імені Горького. Тут буде менше невинних людей, їх легше буде вивести.

Запрошення підпільники одержали на Мошкова і Земнухова – як на директора і адміністратора районного клубу дирекціону. З цими і ще двома квитками, які дістала Люба Шевцова, четверо хлопців із первомайської групи прийдуть на банкет і о 12-й годині ночі, коли всі за столом підійматимуть бокали, за сигналом Жені Мошкова закидають гранатами зал і в колотнечі виберуться з будинку. Біля входу в парк первомайців чекатимуть ще четверо підпільників з автоматами. На випадок необхідності вондопоможуть.