Сергій безумовно зробив би це і сам зі своїми друзями, яких він одразу розшукав би у себе на «Шанхаї», але знав, що дисципліна в організації, особливо останнім часом, коли в неї вступив Туркенич, була майже військова і порушення її навіть йому не простили б.

В організації було неписане правило, щоб у межах міста ні машин, ні німців не чіпати, бо за вбитого німця постраждає все населення вулиці, де стався напад.

– Так чого ж ти мовчиш? – не вгамовувався Сергій.- Давайте вирішувати! Де хлопці? Хто ще тут залишився?

– Ну й хлопець же ти бойовий, Сергію! Але тільки не гарячкуй, це тобі, брате, не кішку проти шерсті гладити.

– Ти мені зуби не забалакуй! – майже закричав Тюленін.- Де хлопці? Ще б чоловік шість, сім… Вулиця людна, і перехрестя поряд, так що треба патрулі свої поставити на кожному розі.

В кімнату зайшли Туркенич, Земнухов, Мошков і Вася Левашов.

– А, ви ще тут, – зрадів Сергій, відчуваючи, що йому зараз пощастить умовити їх. І хоч Земнухов був дуже обережним у таких справах, але все-таки і він не міг встояти перед переконливими доказами Сергія, тим більше, що несподівано план захоплення подарунків став підтримувати Віктор Третьякевич, переконуючи, що небезпеки й риску майже немає. Німців убивати не доведеться та й машину підривати теж.

– Це так, але що там, крім подарунків, ще є? Не станемо ж ми рискувати заради них?

Сергій задумався, але його несподівано виручила Валя Борц.

– А там повинна бути пошта.

– Чому повинна?

– Тому що машина поштова. Я бачила на ній німецький напис «поштова».

Сергій з подивом і захопленням позирнув на Валю: «От молодчина! І як це я сам не догадався подивитися на цей напис!..»

– Ну, це інша річ,- втрутився Вася Левашов,- поштову машину втрачати не можна.

– Саме з цього і слід було б починати,- зауважив Туркеиич,- а то подарунків захотіли.

Одразу ж ухвалили зібрати хлопців, хто жив поблизу, і йти на вулицю, де стоїть машина з подарунками.

Зрадівши, що їх пропозицію прийнято, Сергій з Валею не пішли, а помчали до цієї машини.

– Куди ви поспішаєте? – здивувався Вася Левашов.

– На розвідку! Ми вас зустрінемо на розі біля аптеки,- тільки й устиг крикнути Сергій.

Вулиці вже обезлюдніли. Дві невеличкі постаті, наче тіні, сковзнули і зникли у подвір'ї колишньої аптеки. Навпроти, біля будинку міської управи, стояла закрита вантажна машина.

– Ще стоїть.., А я думав, поки ми умовимо хлопців, її вже не буде,- голосним шепотом кинув Сергій на ходу.

– Де там їй подітись, незабаром ніч, а вночі німці бояться їздити по наших дорогах, та ще й на одній машині,- відповіла Валя.

Німці знали, що в самому місті невидимі вороги ще ні разу не чіпали машин.

Страх окупантів перед партизанами поступово перетворився на самовпевненість. Місто було для німців фортецею, вони вважали себе тут у безпеці.

Але в пам'яті німців були, проте, свіжі і такі випадки, як пожежа в тресті, в міській лазні, підпал біржі праці, пожежі на складах з зерном, на станції Верхнєдуванна, червоні прапори на спорудах міста 7 листопада. Нарешті, листівки – невловимі, страшні листівки, що невідомо звідки з'являються і поширюються чиєюсь невидимою рукою. І все це відбувалося в місті, так, саме в цьому місті, де німці могли, не рискуючи, залишити свій пістолетна стільці і йти танцювати. І все-таки окупанти вважали, що всі ці диверсії – справа партизанів, яких потрібно шукати десь за містом, у лісах. Заспокоюючи себе думкою, що великим загоном у місто пробратись непомітно не можна, вони вважали цілком достатнім, коли поліцаї патрулювали по вулицях увечері.

Так було і з машиною, навантаженою поштою, різдвяними подарунками.

Довкола було тихо і темно. З боку переїзду почулися кроки.

– Наші звідти не можуть іти,- сказала Валя.

– Та наші так і не підуть, вони задвір'ями пробиратимуться.

Почулась розмова, люди швидко наближались.

– Та це ж мерзотник Севастянов, мій найкращий друг,- і Сергій смикнув за рукав Валю, яка намагалася заглянути через напівполаману огорожу.

Голосно розмовляючи, Севастянов, наче хазяїн завмерлого містечка, йшов серединою вулиці з якимось поліцаєм.

– Що це за машина? – спитав він у поліцая і, зупинившись, заглянув у темну пащу кузова.

– Німецька, навантажена чимось. Залишили на ніч, без охорони, навіть шофера немає! І не бояться? – здивувався поліцай.

– А кого їм боятись?

Севастянов сказав це таким тоном, що не могло бути ніякого сумніву: поліцаї – цілком надійна охорона порядку в місті.

– Так воно, звичайно… а хай щось трапиться, відповідати доведеться нам, з нас спитають,- невпевнено сказав поліцай.

– Ну гаразд, ходімо. Надто вже ти трусишся не до речі, – перебив його начальник.

Поліцай мовчки послухався, і вони пішли далі.

– Стривай, бісова твоя душа! Що ти заспіваєш завтра вранці або вночі, коли довідаєшся, що машина порожня? – засміявся Сергій, притискуючи однією рукою Валю за плече до паркана, щоб вона не визирала, а другою намацуючи в кишені штанів пістолет.

– Аби тільки не зустрілися з ними наші хлопці,- несміливо промовила Валя, яка досі мовчки сиділа навпочіпки.

З Сергієм вона нічого не боялась. От і зараз Валя сидить під парканом, відчуваючи на своєму плечі руку безстрашного юнака, і їй не страшно.