Картинки погано складалися в голові - напевно, їх теж розхристав вітер. Андріана мимоволі пішла за незнайомцем. Раптом ця зустріч не випадкова? Але майже відразу зупинилася й закрила обличчя руками. Який сенс тікати від щойно похованих почуттів - а потім вештатися нічними вулицями чужого міста за незнайомцем, який чомусь видався знайомим?

Дівчина постояла трохи біля паркану, бездумно подивилася у воду й пішла до готелю. Привіталася з портьє - молодим хлопцем, імовірно, індійцем, який погано говорив англійською. Зайшла в ліфт - там грала нудотна «заспокійлива» музика, тому вже на другому поверсі вийшла й далі піднімалася сходами.

Чоловік, якого вона випадково перестріла на набережній, не виходив їй з голови. Андріана швидко роздяглася й сховалася від думок у душі. Крихітні порції готельних гелю, шампуню та мила мали не надто приємний запах. Але потік гарячої води трохи заспокоїв дівчину. Вона затулила вуха й слухала, як тепло стікає по її шкірі. Музика стала геть іншою - тепер вона відчувалася внутрішнім слухом, і власне тіло дівчини здавалося їй таким глибоким і безмежним, що по ньому розходилося відлуння.

Але тільки-но вона розплющувала очі й забирала долоні від вух, їй пригадувався чоловік-з-набережної. Високий, худорлявий, із теплим плетеним шарфом. Засмучений? Замислений? Загублений? Андріані хотілося, щоби він був загубленим. А ще більше хотілося його знайти…

Вона різко вимкнула воду, обгорнулася м'яким махровим білим халатом і подріботіла до ліжка. Вийняла з дорожньої сумки тоненький записник, де було всього лише шість сторінок і чотири вірші. На очі навернулися сльози - той записник був єдиним, що вона вирішила залишити собі з «минулого» життя. Як нагадування. Щоби коли тут буде зле й сумно, точно знати, що вона вчинила правильно. І що їй направду нікуди вертатися.

Листки виглядали старими - коричневі, крихкі, зі «зморшками». Колись вона хотіла писати на них листи йому. Про те, як багато він для неї значить. Вона замочила їх у заварці чорного чаю. Але того вечора несподівано прийшов він сам. Запитав, що це.

– Хочу писати на них листи. Тобі. Думаю, папір буде дуже красивий - вінтажний такий, знаєш.

– Справжній вінтаж був би, якби ти замочила його у вині. А листів мені писати нетреба. Я прийшов попрощатися.

Вона ні про що його не розпитувала. Не заперечувала, не опиралася. Не відповіла на його останні, прощальні, обійми. Його руки були, як завжди, теплі й сильні. Але їй на шкірі виступила паморозь. Андріана зачинила за ним двері, вийняла листки й поклала їх сушитися. А наступного ранку склала їх у книжечку та переписала туди чотири своїх улюблених вірші. З того дня їй завжди було холодно всередині.

Минуло зовсім небагато часу, і дівчина стояла в аеропорту. Її ніхто не проводжав. Єдина людина, для якої вона тут щось означала - тітка, - жила в далекому селі. Андріана попрощалася з нею ще вчора. Дівчині хотілося озирнутися назад, але позаду горіли мости, а диму вона не любила. Від нього завжди різало в очах.

Тому вона просто дивилася прямо, часом - убік. Там були люди, які кудись поспішали. У когось, мабуть, теж палали мости й стояли стовпи диму, бо їм різало в очах і вони безупинно плакали.

Андріана відвернулася. Біля вікна стояв самотній чоловік із валізами. Його ніхто не проводжав, він нікому не телефонував, не плакав. Не метушився і не перевіряв документів. Спокійно стояв і дивився кудись крізь натовп. Чоловік із виразним поглядом, тонкими рисами обличчя і теплим шарфом навколо шиї.

Теплим шарфом навколо шиї!

Андріана різко зіскочила з ліжка. Тепер вона знала, де бачила незнайомця-з-набережної раніше! Вони прилетіли сюди, у це холодне чуже осіннє місто, одним літаком. І він, імовірно, зупинився десь неподалік! Дівчина швидко вдяглася, висушила волосся й збігла вниз, до адміністратора.

– До вас хтось заселявся сьогодні з українським паспортом, ну, крім мене?
– запитала вона молодого індійця.

Той лише похитав головою і розвів руками. Може, він не знав, може, не зрозумів питання, може, зрозумів і знав, але не мав права казати, а пояснити їй не вмів…

Андріана повернулася в номер і спробувала заснути.

Хтось засинає, рахуючи слоненят, зірки, гроші, викреслюючи зроблене в списках пам’яті, вкладаючи нові переліки; хтось уявляє собі далекі безлюдні острови, де включено все для щастя, і манна з неба зокрема. Але вона погано рахувала, не любила уявляти нездійсненне, не хотіла пригадувати нічого з попереднього життя - тож, засинаючи, думала про самотнього чоловіка, який прогулювався набережною, закутавшись у теплий шарф.

А наступного ранку зробила собі кави в каво-машині, додала сухого молока й незвично дрібного цукру, сховала свою «вінтажну» книжечку в кишеню й пішла туди, де вчора зустріла його. Раптом незнайомцеві теж не спиться?

Мурашки бігали по шкірі, вітер знову намагався добратися де самого серця, дівчина повторювала подумки вірші із записника, які давно знала напам'ять, і від їхнього надривного стакато мерій ще більше.

Вона вглядалася вдалечінь, аж почали пекти очі. Ноги геть замерши - і їй слід було повертатися назад. Вона обіцяла собі піти, тільки-но ще раз перечитає свої вірші, - і раптом там, далеко, де вчора стояли рибалки, замайоріла висока фігура худорлявого чоловіка з великим шарфом навколо шиї. Андріана надпила кави, щоби переконатися, що не спить. Вона вже давно охолола й смакувала не надто добре. А чоловік спокійною ходою наближався