Марсель зрозумів, що ця дівчина вкотре з нього кепкує, обтер серветкою губи, демонстративно засміявся і сказав:

– Я тобі не вірю. І в те, що ти донесеш на мене в «КейДжіБі», до речі, теж.

Але чомусь, промовляючи останні слова, він таки стишив голос і акуратно роззирнувся на всі боки.

З того часу він почав вигадувати кумедні пастки для Терези, а наступного ранку сказав, шо вона йому, як сестра. Дивно, але з того часу н почалася їхня дружба. Терезі легко було йому довіряти, і Марсель розповідав історії, які дівчині було цікаво слухати. Вона все ще намагалася розіграти його, але це їй удавалося дедалі рідше, та він усе одно сміявся, і це тішило.

– Я рада, що ти не проспав. Нам би тебе бракувало під зірками.

Марсель усміхнувся й підійшов до вікна.

– О! Машина приїхала!

До кімнати зайшла Мері - привітна й гарна-гарна, як завжди. Діти в притулку шаленіли від неї й повисали на дівчині гронами. Тереза ж спершу не знала, як поводитися коло неї; Мері була справжньою леді, витонченою, щирою, ніжною; Тереза ж натомість нагадувала збитошного хлопчиська - теж щирого й доброго, але якогось надто необтесаного чи що. Їй усе дитинство батьки ставили в приклад таких дівчаток, як Мері. Але Тереза завжди знала, що такою їй не стати ніколи. І поки її ровесниці бавилися в принцес, дівчинка уявляла себе мушкетером.

Але вчора ввечері, коли Мері постукалася до кімнати Терези, відбулося маленьке диво: дівчата посідали на підлогу, дудлили колу, їли якесь англійське печиво й говорили про все на світі. Мері розповідала, що завжди мріяла бути такою, як Тереза: сміливою, веселою, з тендітною фігурою і лукавими очима. Натомість росла сором’язливою, невпевненою, із виразно жіночою фігурою, через яку набула ще купу комплексів на додачу.

– Мері!
– вигукнула здивована Тереза, оглядаючи дівчину довгим прискіпливим поглядом.
– Але ж ти абсолютно й дивовижно вродлива! Зізнатися чесно, я почувалася не дуже затишно коло тебе. Я взагалі незатишно почуваюся коло таких витончених красунь.

– Більших нісенітниць у житті не чула! Це я про «почуватися незатишно». А щодо моєї фігури й обличчя - так, зараз вони мені подобаються. Але коли я бачу таких, як ти, раптом звідкілясь вигулькують ще ті, дитячі бажання.

Дівчата ще теревенили про подорожі й чоловіків, про мрії й спогади, про роботу й дітей, яких вони любили. А коли йшли до сну, кожна з них знала, що здобула собі справжню подругу.

– Ну що, поїхали, поїхали!!!
– У номер Терези ввірвалися директорові доні - Олеся і Дануся - й одразу взялися тягти за руки всіх трьох.

Через кілька митей весела галаслива компанія вже палила свічки від комарів, розстеляла пледи на траві та розкладала неподалік печиво, фрукти й воду. Коли все було готове, дівчата пішли в дикі танці - ті, які дарують відчуття, наче на світі не існує нічого, крім волі, руху й радості. Хлопці час від часу переможно вигукували - це означало, що вони таки «впіймали зірку за хвоста», І тих «о-о-о» і «є-е-е-е» було так багато, що, здавалося, метеоритний дощ більше нагадував метеоритний водоспад.

Але, щойно дівчата розляглися, небо затягли тоненькі хмарки. Дощу в них не було, але краєвид вони все одно зіпсували. Тереза була певна, що Марсель, котрий лежав поруч, зараз покаже їй язика. Але він повернувся до неї обличчям і запитав, як вона почувається.

– От знаєш, що прекрасне в друзях?

– Ти мені не просто подружка, ти мені - як сестра!

– І того ти вирішив, що можна мене перебивати? І з чого ти взагалі взяв, що мова про тебе?

– А я помилився?

– Ні.

– Ну от. То що в мені прекрасне?

– Що коли в тебе є нагода показати мені язика, то ти питаєш, як у мене справи.

– А знаєш, що в сестрах незрозуміле?

– М-м?…

– Щ0 коли в них питаєш, як у них справи, то вони заговорюють тобі зуби.

Тереза засміялася й ляснула Марселя по руці. А тоді припіднялася, опершись на руки, і роззирнулася довкруж. Світло ліхтарів долітало сюди ледь помітним. Уся компанія розташувалася на відстані кількох метрів одне від одного. Директор із дружиною і не думали дивитися на небо. Вони вкрилися собі пледом і про щось стиха гомоніли. Мері заплітала дівчаткам косички. А Марсель лежав поруч і дивився на Терезу.

– Ну? Як ти? Мені здається, ти сумна.

– Сумна.

– Чого?

– Бо хмари. А я мріяла побачити цей метеоритний дощ цілий рік.

– І то єдина причина?

– То, знаєш, навіть не причина, а привід. А загалом, усе зараз складно.

– Ти ж віриш у Бога. Помолися, щоби Він розігнав хмари.

– Ще чого, Марсель, ти з’їхав із глузду. У моєму житті зараз і так проблем вище голови. Куди серйозніших. Буду я молитися про такі несенітниці.